Василь Сліпак покинув Париж заради Донбасу і загинув від кулі снайпера: спогади побратима про боротьбу співака-воїна
Українець Василь Сліпак володів унікальним голосом і 19 років прожив у Франції, виступаючи на найкращих оперних сценах світу
Василь Сліпак – всесвітньо відомий оперний співак з унікальним тембром голосу – і безстрашний воїн, який покинув безпечну Європу і забезпечене життя, аби захищати батьківщину в окопах. Напевно, не знайдеться в Україні людини, яка бодай раз не чула про добровольця ДУК ПС на псевдо “Міф” і не бачила фотографій, на яких зображений міцний чоловік із вусами і козацьким чубом…
Василь Сліпак прожив коротке яскраве життя, яке 29 червня 2016 року нахабно обірвала куля ворожого снайпера. Він наближав перемогу України у війні, даючи благодійні концерти, привертаючи увагу світу до того, що насправді відбувається на Донбасі, збираючи кошти для українських військових, підставивши зрештою плече побратимам. А по смерті перетворився на символ любові до рідної землі і готовності її захищати.
Україна про Василя Сліпака дізналася вже після його загибелі. Про геніального співака-воїна писали статті і знімали фільми. І всі вони переважно акцентували увагу на його талантові і мистецьких досягненнях. У річницю загибелі “Міфа” OBOZREVATEL пропонує згадати про нього як про воїна, яким він, зрештою, сам себе відчував, коли знову і знову повертався на Донбас. Про Василя Сліпака згадує його побратим, Микола Шафалюк (псевдо “Бугай”), який воював із “Міфом” у складі 1 окремого батальйону ДУК ПС, а зараз продовжує захищати Україну – вже у складі ЗСУ.
Далі – від першої особи.
Вперше “Міфа” я побачив чи то в 2014-му, чи то в 2015 році. Те перше знайомство виявилося дещо змазаним. І абсолютно випадковим. Я приїхав у справах у 7 батальйон ДУК ПС. Василь був бійцем того підрозділу. А я у 5 батальйоні воював… Ми тоді не спілкувалися практично. Так, “Привіт” – “Привіт” – і роз’їхалися…
Вдруге перетнулися і вже по-справжньому познайомилися ми у 2016-му році, на базі ДУК у Новогродівці. Я приїхав у справах до друга Да Вінчі – і Василь якраз був на базі.
Звідти я й забрав його на Світлодарську дугу.
Він сам просився поїхати. Чому? Я не питав. У “Правому секторі” ніхто не ставить питань “Для чого воно тобі потрібно?”. Бо всі і так розуміють, для чого. Бо всі прийшли, аби боронити свою батьківщину.
Тому я не розпитував і не заперечував, аби він їхав зі мною. Він був правосєком. І мав досвід у бойових діях. Цього для мене вистачало.
Про те, що наш “Міф” – оперний співак, що він – відома у світі людина – я дізнався тижнів, певно, через два після того. А може й пізніше. Тоді й у підрозділі всі дізналися, хто воює з нами пліч-о-пліч. Бо Василь ніколи тим не хвалився. Ніколи до себе не вимагав якоїсь зайвої уваги. Якби не Лєра Бурлакова (київська журналістка, яка пішла воювати у добровольчий батальйон. – Ред.) – ми би нічого і не дізналися, напевно…
Сказати, що я був здивований – це нічого не сказати. Я собі оперних співаків зовсім не так уявляв. Для мене оперний співак – це, знаєте, якийсь має бути дядько з бородою, з великим черевом і похилого віку. І “Міф” на нього геть не схожий був. У гарній фізичній формі, молодий, високий… Ясно, що я здивувався. Всі здивувалися, хто не знав.
Василь часто співав вечорами – не оперні арії, так, різні пісні. Дуркував, веселив народ, знаєте. Але якось мені не довелося навіть того почути. Кілька разів просив “Міфа”: Василю, заспівай! Востаннє перед тим боєм, який для нього останнім став. Він тоді сказав: повернемося – обов’язково заспіваю. Цю обіцянку Василь виконати не зміг…
Яким він був? Гуморним. Я сам повеселитися люблю – і маю визнати, гумор у нього був на високому рівні.
Він завжди пахнув дорогим парфумом. Навіть в окопі. І якось це у мене в пам’яті закарбувалося дуже сильно. Василь дуже багато уваги приділяв догляду за собою. На війні, насправді, не завжди є час чи можливість ті ж нігті від бруду почистити – а “Міф” знаходив. Слідкував за собою. Не вважав, що війна – це виправдання для того, аби себе занедбати. Хоча, повторюся, на війні, в окопах це досить не просто.
“Міф” любив дорогу натівську снарягу гарну. Дуже гарну. Він пильно слідкував за тим всім…
Хоча Василь ніколи не цурався роботи. Він будував із нами бліндажі. Він носив колоди. Робив усе те ж, що й інші хлопці. Абсолютно ніяк не виділявся.
Він не любив чванитися. Жодного разу я за ним не помічав, щоб він чимось там хизувався, випендрювався, розповідав, як буває інші, що у нього було те чи було інше. Ніколи такого не траплялося…
…Та операція була далеко не першим його серйозним бойовим завданням. Він у 7 батальйоні воював. І з хлопцями робив різного роду вилазки. Бо в батальйоні різні бойові задачі виконували, різного характеру. Тому “Міф” точно не був дилетантом у воєнній справі. Скажімо так: він не пройшов якихось натівських вишколів, але воювати вмів. Абсолютно точно.
І коли хтось каже про його начебто недосвідченість – це неправда. Василь з точки зору військової людини, піхотинця був дуже грамотний. Він чітко визначав, звідки ведеться вогонь. Відмінно орієнтувався по місцевості. Мав вражаюче відчуття дистанції – ідеальне, я би сказав. Ми інколи жартували, що нам не треба спеціальних приладів для визначення дальності стрільби, що по нас ведеться – адже у нас є “Міф”.
І зі зброєю Василь вправлявся дуже добре. Абсолютно з будь-якою. Розумієте, він же майже два роки до загибелі провів на війні. Люди, які стільки часу живуть війною – вони з будь-якою стрілецькою зброєю на “ти”.
А Василь жив війною. Наскільки я знаю, він приїжджав, проводив на фронті 2, 3, 4 місяці, потім на місяць-півтора повертався в Європу. Ми з ним якось говорили про такі поїздки. Він казав, що ті відрядження йому потрібні, аби допомагати фронту. Бо ж він під час війни давав переважно благодійні концерти, на яких збирав кошти на волонтерку, на допомогу. Наскільки знаю, комерційних концертів у нього не було. Тільки ті, де можна було збирати гроші на війну. Та й як інакше? Яке мистецтво, яка професійна діяльність, коли людина так багато часу проводила на фронті?
А Василь рвався на війну. Йому було важливо тільки, аби бути у правому русі якомусь. І – потрапляти у найгарячіші точки. Він умисно обирав точки, де точилися найзапекліші бої. Так він намагався наблизити перемогу.
І “Міфа” категорично не влаштовувала отака окопна позиційна війна. І якби у нас не відбулося того штурму, він би міг скоро від нас піти. Збирався йти десь в інше місце, шукати гостріші позиції. Бо дуже хотів робити щось для перемоги. Щось суттєве. Сидіти на місці й охороняти окопи – то його не влаштовувало.
Я досі думаю, що його загибель – трагічна, але випадковість.
Оскільки Василь був не маленьким хлопчиком, а здоровим дядьком – його одразу нагородили кулеметом. І він був не проти, тільки за. На вихід він ішов із дуже великою кількістю боєприпасів. Це ж бойовий вихід, ніколи не знаєш, скільки він триватиме, на скільки може затягнутися… Тому всі військові намагаються набрати якомога більше набоїв. “Міф” набрав їх стільки тоді, що поки дійшли до місця – він уже ледь ноги пересував. Пам’ятаю, підходжу – а він весь мокрий. Я до нього: що з тобою, Міфе? А він: “Я вам тут що – такелажник чи що – такий вантаж тягти?”…
Того дня у нас була задача – штурм сепарського блокпосту. Ми дійшли до нього посадками. Зав’язався бій. І Василь почав робити те, що мав робити як кулеметник: подавляти ворога з кулемета…
На якомусь етапі з Логвиново почав працювати снайпер. А для будь-якого снайпера найбільш пріоритетна ціль – це командир, а після нього – кулеметник. І “Міф” спіймав свою кулю…
Хоча, як я казав, це могла бути випадкова куля. Характер влучення був такий, що вказує на випадковість. Василеві поцілили не в голову, не в серце – в область печінки.
Він іще був живий якийсь час. Хлопці намагалися його врятувати, витягти. Але – на жаль. Я не лікар, але підозрюю: те поранення було несумісне із життям. Велика дірка була…
Тоді ми відступили.
Своєю смертю “Міф” врятував багато життів. Тоді ціла низка різних подій зійшлися в одну точку. І… Як би це правильно сформулювати?.. Якби ми виконали задачу і штурмували блокпост – ми би неодмінно пішли далі. І це, найімовірніше, закінчилося би печально для всіх нас. У нас просто не було б можливості відійти.
Вороги чимало спекулювали тим, що у них в руках опинилися документи Василя. Насправді все банально. Коли в “Міфа” поцілив ворожий снайпер, йому почали надавати допомогу – і зрізали бронежилет. А потім якось так сталося, що його не забрали. Про те, що в бронежилеті є документи, ніхто просто не знав.
Це була, як на мене, випадкова смерть. Але не даремна. Казав про це неодноразово – і готовий повторювати знову і знову. Бо як можна назвати даремною смерть дорослої людини, яка сама обрала свій шлях?
Василь Сліпак мав паспорт, мав освіту, мав визнання у світі. І він вирішив, що його місце – там, на Донбасі, на війні. Він не ховався під спідницею у дівчини чи у мами. Не дивився на свої заслуги – дійсно визначні. Він обрав свій шлях.
Будь-яка смерть від ворожої кулі – безглузда. Але людина-воїн обрала свій шлях.
Зрештою, це може статися з кожним із нас. Із кожним, хто є на фронті. Кожен із нас знає, що війна і смерть дуже часто крокують у парі. Звісно, дуже шкода, що “Міф” загинув. Але він знав, що це може статися – і ризикнув. Бо це – лотерея долі. Загинути тоді міг будь-хто. Та й втрат у тому бою могло бути набагато більше.
Коли говорять про Василя Сліпака, насамперед згадують його як оперного співака. Хоча на фронті він був однозначно воїном. Без питань, без тіні сумніву. Я не знаю, ким він себе відчував у цивільному житті, на такі теми ми з ним не спілкувалися. Але на фронті він був Воїном.
Навряд чи загибель Василя змотивувала когось іти воювати за Україну. То був 2016 рік. Усі, хто хотів, хто відчував таку потребу – уже на той час воювали. Ті ж, хто ще не досяг повноліття, але збирався йти на фронт – пішов би у будь-якому разі. Бо це залежить від виховання.
А от у патріотичному вихованні “Міф” відіграв велику роль. Бо якщо такі люди йдуть воювати за Україну… Він же міг спокійно собі відсидітись і в Парижі, і будь-де. І ніхто б його абсолютно не засудив. Все одно би всі говорили, що він – велика людина.
А він не лишився осторонь. Просто не зміг.
Шукайте деталі в групі Facebook
