Наречених розлучив коронавірус

Серед ночі дзенькнув мобільний. Алла спросоння аж затремтіла – так боялася несподіваних нічних дзвінків. Тремтячими руками схопила телефон. Глип – повідомлення від дочки. Відкрила – і аж завищала від радості.

Серед ночі дзенькнув мобільний. Алла спросоння аж затремтіла – так боялася несподіваних нічних дзвінків. Тремтячими руками схопила телефон. Глип – повідомлення від дочки. Відкрила – і аж завищала від радості.

– Здуріла чи що? – гаркнув чоловік.

– Наша Настуня заміж виходить! Подивись!

Показала фото з підписом: «Нарешті добилася». На знімку дочка з усмішкою у всі тридцять два показує коробочку з перснем. А з-за спини виглядає похмурий наречений.

– А чого це він як з хреста знятий? – запитав чоловік, помітивши кислий вигляд майбутнього зятя. Аллі теж не сподобався настрій Вадика, проте вона тішилася майбутнім заміжжям дочки.

– Ой, чого, чого! Не маєш за що вчепитися! – невдоволено буркнула. – Радіти треба!

– Угу, завтра поговоримо, – чоловік повернувся до стіни – і вже за мить захропів.

«Як він може спати у такий момент?!» – не розуміла Алла. А сама подумки прикидала, скільки-то коштує плаття, який ресторан обрати, на яке число молодята схочуть весілля. Правда, ліпше чимшвидше, щоб «кислий» зятьок не передумав. Потім треба домовитися про спиртне, м’ясне, солодке… Ой-ой-ой! То клопоту скільки! А ще ж про гостей подумати, кого кликати!.. З тими думками розбурхана Алла непомітно й заснула.

Коли дочка повернулася з Єгипту, де зустрічала з Вадиком Новий рік, Алла розцілувала її на радощах.

– Яку обручку гарну купив!

– Та де там… – зітхнула Настя. – Ми разом у Єгипті її купили.

Аллі не сподобалося, що такими хитрощами донька йде заміж. Хотілося б, щоб як у кіно – з великим коханням, несподіваним сюрпризом, щоб присів на одне коліно і просив руки, щоб запитав дозволу у мами-тата. Але хай як є, аби вже заміж.

З донькою бігали-купували плаття, фату, туфельки, замовили ресторан, музику, відео, словом, усі весільні прибамбаси. Лишилося тільки заручини зробити. Як раптом по телевізору стали показувати кошмарні новини. З Китаю суне на Європу якась зараза – коронавірус. Спочатку цьому не надавали значення, мовляв, де Китай, а де ми. Та коли в Україні закрили кордони і оголосили жорсткий карантин, Алла стала коси на собі рвати. Весілля у травні, одразу після Пасхи, а тут кажуть: заборонено масові гуляння. Завдаток дали, заяву занесли.

– Може, хоч просто розпишіться, а весілля колись таки відгуляємо. Карантин не вічний, – натякнула дочці.

Та Настуня залилася слізьми: який заміж без весілля? Без сукні? Її «без стуку, без грюку повезуть, як суку»?! Мама має розум? Алла заспокоювала, пояснювала, що так всі роблять: спочатку розписуються, а потім через кілька місяців, а то й пів року гуляють весілля. Хіба то страшно?

– Головне, доцю, розпис, а весілля – то таке…

– Та що ти говориш! – Настя вереском обірвала на слові. – Вадик хоче все зразу, а ні – то ні.

– Як?! – тепер Алла дивувалася. То ж карантин, він доросла людина, хіба не розуміє, що весілля зараз заборонені, та й хтозна, коли дозволять?! Хіба, може, він… Раптом страшна здогадка осінила Аллу, і вона обережно запитала: – Так він женитися буде?

– Не знаю… – знову залилася сльозами дочка.

У мами стиснулося серце від розпачу. Певно, насильно потягнули кавалера до шлюбу, он який на фото, наче з хреста знятий був, мабуть, не вельми хотів до женячки. А тепер відмовку знайшов. От зараза яка! Нічо, нічо, не він, то хтось інший.

– Не побивайся за ним. Певно, не твоя доля. Тітка права була.

Настя змовчала, лише схлипувала. Бо теж згадала ворожіння батькової тітки, коли показала їй його фото. Стара кинула карти і похитала головою: Вадик візьме іншу дівчину. А вони, дурепи, тішилися, що таки вийде по-їхньому – оженять його.

Хлопець до Насті ходив зрідка, але… веселий, радісний, і про весілля – жодного слова. Сказав тільки, що відмінив замовлення, забрав заяву із загсу, а після карантину знову замовлять.

Та коли карантин дещо послабили, Вадик сказав, що їде до батьків у село. А потім й зовсім пропав. Телефон вимкнений, його мати трубку не брала. Та одного дня, сумуючи за своїм нареченим, Настя відкрила Фейсбук – і очманіла. На Вадиковій сторінці побачила фото, де її щасливий наречений цілував іншу щасливу наречену! Ще й підпис: «Шкільна любов не згасла через стільки років. Ми щасливі, хоч на нашому весіллі всього десять гостей. Усе по закону». Настя ридма ридала біля ноутбука, поки не зайшла мама. Алла як глянула на екран, аж змінилася на обличчі.

– Ну й кобель… – прошипіла. – Бач, яку зміюку пригріли. Ми до нього, як до дитини. І квартиру зняли, і в Єгипет відправили того селюка… Втри сльози! – крикнула до дочки. – Досить соплі розводити! Подумаєш! Та таку красуню, як ти, сам принц заміж покличе! Бери телефон, дзвони до Юрки. Він з Польщі встиг приїхати?

– Угу, – схлипнула Настя.

– Тепер його черга.

І Настя в присутності мами набрала номер Юри. Цей хлопець ще зі школи ходив на задніх лапках за Настею. Високий, красивий, розумний. І чого дочка за того Вадика вчепилася? Нічим особливим не вирізнявся, хлопець як хлопець, ще й із села. А нам городських треба, не для поля донечку ростила!

– Привіт, Юр. Може, зустрінемося? – веселим голосом запитала Настя.

– Коли? Вже прийти? – не вірив своєму щастю.

– Ото-то! – Алла теж заіскрилася радістю і вийшла з кімнати.

Правду покійна баба казала: треба йти заміж за того, хто тебе любить, а не кого ти. Чує серце: Юрка – майбутній зять. Для нього нічого не шкода. Квартиру віддадуть, а самі в село пі­дуть жити, магазин на зятя перепишуть, аби їхню Настуньку любив. Он карантин кінчиться – і весілля таке відгуляють, що тому Вадику з його десятьма гостями і не снилося!