Одна думка була, що діти потім спитають: «Тато, а де ти був, коли за Україну воювали?»
56-річний воїн, якого нагородив Президент – про найстрашніше
Так починається розповідь прес-служби Інженерно-позиційного полку про нашого непересічного земляка:
Олександр Євстафійович не став шукати причин, щоб не йти у Збройні сили України, а навпаки, ще з найперших днів березня, добровольцем поїхав у найближчий територіальний центр комплектування та соціальної підтримки (авт. прим., – в минулому військкомат).
– Пам’ятаю, як приїхав у Березне і пішов до військкомату, щоб мене негайно мобілізували. Ішов з думками про піхоту, міномети… Бо чомусь так собі уявляв війну. Я дуже хотів скоріше допомагати зупинити окупантів.
В територіальному центрі комплектування вирішили, що кориснішим я буду в інженерно-позиційному полку. Тож мобілізували і я донині несу служу в інженерних військах, — розповідає військовослужбовець.
Наразі у захисника за плечима чотири ротації і зовсім скоро розпочнеться п’ята. Найчастіше йому доводиться рити окопи та бліндажі, для тої ж таки піхоти, щоб вберегти та підготувати до бою українське військо.
На питання чи важко було адаптуватися до нових реалій, які дало життя та служба в армії і якими були перші ротації доброволець відверто каже:«У перші дні нам усім було дуже важко. Фізична втома не була такою важкою, як моральна. Але згодом ми звикли. В нас не було часу на те, щоб якось розслаблятись і не навантажувати себе. Нами керувала і керує ідея, ми маємо ціль. Ми злагоджено та усіма силами працюємо, щоб пришвидшити день перемоги. Тим паче тоді. Бо бувши на першій ротації ми щиро вірили, що дуже швидко вдасться відбити територію і зупинити окупантів».
У лютому цього року, неподалік від Бахмуту, солдат Олександр отримав поранення. Також йому вдалось під обстрілами вивести техніку.
– Мало пам’ятаю про цей день. Ми були на позиції. Рили окопи. Нас почали дуже активно обстрілювати. Вороги намагались повністю розбомбити нашу техніку. Дещо постраждало, але ми з побратимом таки витягнули гусеничною технікою КрАз і екскаватор.
Розуміли, що ця техніка дуже важлива для подальшої роботи різних підрозділів ЗСУ. Тому прийшлось ризикувати. І так сталось, що під час обстрілів я отримав поранення.
Я чув і бачив цей вибух. Мені порвало трохи в лікті. Але я навіть не одразу зрозумів, що поранений. Форма почала червоніти від крові. Побратими взялись мене вивозити в безпечне місце та надавати першу медичну допомогу, – ховаючи праву руку, скромно про свій вчинок розповідає військовий.
Далі був шпиталь. Олександр, мов партизан, деякий час нікому з рідних про це не розповідав.
– Жінці не зразу сказав, бо не хотів, щоб вона зайвий раз хвилювалась. Проговорився, що в госпіталі. Жінка каже: «Як в госпіталі!?». Я їй пояснюю, що царапина, а вона не вірить! Ну, як кожна жінка, – посміхаючись згадує військовий і продовжує розповідати.
– Добре, що все добре. А могло бути всяке. І навіть міг залишитись без руки, чи життя… Тепер маю слід від поранення, як нагадування про ці події.
Тоді ж під Бахмутом було пекло. Зі всіх сторін обстріли. Наступи. Потрібно швидко орієнтуватися і виконувати свої обов’язки, бо ж немає часу захисникам довго чекати нових окопів чи бліндажів. Ми копали ночами…
Світло вмикати не можна. Рили в полі до перших обстрілів. А коли починали нас крити, то це означало, що потрібно швидко покидати позиції, бо нас побачили.
Тоді був сніг: він замість світла освітлював нам шлях та місце, де ми копали, але й одночасно здавав ворогам нас та техніку. Бо на білому фоні ми були видніші, – згадує солдат, як на полях бою виконували взимку завдання.
В інші пори року теж зазвичай доводиться виконувати обов’язки посеред ночі, аж поки не почне світати або до перших ворожих обстрілів.
Крім цього Олександр Євстафійович розповідає й про військову підтримку на фронті і в тилу, про дружбу і розуміння один одного. Війна відкрила очі на оточення, цінності, розставила пріоритети.
– Війна дала дуже багато друзів. Чимало людей з мого оточення зараз в ЗСУ. Рідних бачу не часто, але спілкуємось через телефон. Діти хвилюються за мене, проте схвалюють моє рішення захищати Україну.
Знаєте… той сховався, той сховався. А від чого ховатися? – ніби сам у себе запитує військовий.
А після тривалої паузи продовжує казати: «Я не шкодую, що зараз в лавах ЗСУ. А чого шкодувати? Як не я, то хто? Я не міг не піти у військо. І зовсім не розглядав інших варіантів. Мені б совість не дозволила по-іншому вчинити.
Справді, є ті, хто мене не розуміє. Але я стараюсь з ними не мати спільної мови. Хто тоді думав, що нам будуть платити винагороди!? Ми, коли бігли в березні до військкоматів, то про ніякі гроші ніхто не думав. Ми всі хотіли рятувати Україну, визволяти її і допомагати рідній державі. Хоча б щось робити, але не стояти осторонь. Розумієте?
Прикро чути, коли закидають військовим про якісь «заробітки», розкіш чи «каву в тилу», коли після ротацій ми приїжджаємо…
В мене одна думка була, що діти потім спитають: «Тато, а де ти був, коли за Україну воювали?». І це саме найстрашніше!
Указом Президента України №381/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі був нагороджений медаллю «За військову службу Україні» та відзнакою від Міністерства оборони України медаллю «За поранення».
Слава Україні і її героям!
Шукайте деталі в групі Facebook
