УКРАЇНА LIVE

“У відділенні постійно лунають стогони і крики, але на допомогу можна чекати по кілька годин”, – розповідає 46-річний мешканець Львова В’ячеслав Семененко. Майже два тижні він провів у місцевій лікарні, борючись із Covid-19.

На момент, коли він туди потрапив, в його палаті перебувало четверо пацієнтів. Він був п’ятим – і єдиним, кому зрештою вдалося вижити.

Ще двох сусідів, яких заселили пізніше, так само більше немає серед живих.

У розмові з BBC News Україна пан Семененко розповів, як протікала його хвороба, і поділився моторошними епізодами, свідком яких він став під час лікування.

“Ніщо не натякало”

Все почалося десь три тижні тому, коли в мене трохи піднялася температура. 37 градусів, мінімальний дискомфорт – настільки незначний, що навіть не звертаєш на нього особливої уваги. Вирішив, що просто застуда.

Наступного дня, в суботу, температура стрибнула до 38,2. Про коронавірус тоді ще навіть не думав, бо не було жодних інших симптомів. Ні нежитю, ні кашлю, ні болю в горлі, ні втрати запаху. На ковід ніщо не натякало.

Ще один день, і в неділю в мене вже 38,5. Ну що в такій ситуації треба робити? Збивати – не перший раз же. Випив аспірин – один раз він збив температуру, через дві години вона повертається. П’ю ще – результату нуль. Дружина збігала за іншими ліками – те саме.

У понеділок я вже телефонував сімейному лікарю – вона заспокоювала, казала, що симптомів коронавірусу немає. Далі почалися неприємні “ломки” в тілі. Спати не міг, усю ніч крутився страшно. Але ні кашлю, ні задишки – усе лише посилювало впевненість, що це просто застуда.

Але далі ставало гірше і на четвер лікар відправила мене та доньку – в неї також трохи піднялася температура – на ПЛР. Клініка недалеко від дому – пішки йти хвилин 15. Але я не дійшов.

Десь на половині шляху заболіло в легенях, закрило дихання. Я, чесно кажучи, злякався – стало страшнувато, бо раніше нічого подібного не відчував. Йти далі просто не зміг. Ми зупинилися, викликали таксі з мембраною, доїхали до клініки. Терпів, здав тест, написав сімейнику, вона мене одразу прийняла – послухала, поміряла сатурацію (рівень кисню в крові – Ред.). Сказала, все на межі норми – з такими показниками в лікарню не кладуть.

Ну не кладуть, то й не кладуть – поїхав додому. Далі – гірше. Ніч і наступний день пережив дуже важко. Почав кашляти, став відкашлювати бурі й червоні згустки, що нагадували кров. Температура взагалі не збивалася – трималася на рівні 38,7. Таблетки не допомагали.

Тоді вже лікарка сказала, що варто починати шукати місце в лікарні – порадила, що краще через якісь “кінці”, через знайомих, але в мене нікого не було. Незабаром вона написала, що мене готові взяти у лікарню швидкої допомоги. Я зібрав речі й поїхав туди.

“Людина – все. Людини більше немає”

Мене поклали у звичайне терапевтичне відділення на п’ятому поверсі – не інфекційне. Наскільки я зрозумів, там були різні люди – не лише з Covid-19. Принаймні я бачив хлопців, які казали мені, що в них коронавірусу немає.

Наскільки це нормально – тримати усіх в одному відділенні? Я не знаю. Я був у такому стані, що просто робив, що кажуть. Мені нічого не пояснювали, а я не ставив запитань – думав тільки про те, щоб пошвидше вилікуватися.

Моя палата була дуже важкою – всі з ковідом, всі на кисні. Сусідня, жіноча, – те саме. Про інші – знаю мало. Люди переважно за 60, але були й молодші – бачив двох, яким близько 40. Обидва з коронавірусом, їх уже через два дні забрали в реанімацію. Про одного знаю, що йому ставало краще, за іншого більше нічого не чув.

Перший при мені помер у неділю – на наступний день, як я приїхав. Дорослий чоловік – я з ним навіть не встиг познайомитися, він постійно був на кисні, непритомний. Другий помер наступного дня – бачиш, як очі стають скляними і людина – все, людини більше немає. Потім ще кілька людей так само. Їх навіть не встигали відвезти в реанімацію.

Медперсонал працює на межі можливостей, це треба бачити. 24 години на ногах. Вони роблять усе що можуть, але там ти розумієш, що допомогти усім не вдасться – медиків, на жаль, замало.

У відділенні постійно чути крики і стогони. Багато разів бачив, як комусь стає погано, але на допомогу медсестри не приходять: не тому ще не хочуть, а тому що просто не встигають – відділення величезне, вони у цей час десь в іншому крилі біля іншого важкохворого. Доходило до того, що години дві-три в палату взагалі ніхто не заходив.

Це все дуже страшно. По відділенню повзають таргани, не вистачає якихось елементарних речей. Бракує кисню, бракує двійників, які дозволяють підключити до одного крану одразу двох пацієнтів. Бачив, як лікарі шукають їх в інтернеті, щоб купити за власні гроші.

Доводилося робити саморобні – з катетора для крапельниці: ножем підрізали, щоб шланги заходили нормально і можна було під’єднати двох людей.

У жіночій палаті була жахлива ситуація – до одного крану через такий двійник були підключені двоє пацієнток. Бабуся вночі уві сні обкрутилася навколо шлангу, висмикнула мимоволі цей двійничок і в другої жінки миттєво почала падати сатурація, вона задихалася. Мене розбудили наші, я побіг в ту палату, підключив її – довго чекав, поки все відновиться. Медсестра прийшла лише згодом.

Мені, слава Богу, було трохи простіше, бо я принаймні був на ногах, міг ходити. Ходив в інше крило, щоб комусь допомогти, поки дівчат не було. Донька принесла мені пульсоксиметр, я ним міряв сатурацію в людей.

Ми зробили саморобні подовжувачі для кисню, аби ті, хто вже не може без нього дихати, принаймні в туалет змогли піти. Бо чоловіки спершу соромилися в банку сходити або в памперс – це потім вже звикали. Були випадки, коли люди непритомніли прямо в туалеті – нам доводилося вночі їх тягнути просто по підлозі, щоб підключити до кисню.

Сам я провів у лікарні майже два тижні – виписали мене на 12-й день. Перші кілька днів було дуже важко – температура, ти весь мокрий. Ставили крапельницю, робили уколи, потім підключили до кисню – на ньому я був майже тиждень, але поступово стало краще.

З усіх пацієнтів, які були в палаті на момент, коли я туди заїхав, всі померли – вижив лише я. Загалом при мені не стало шістьох – на той світ вони пішли фактично на моїх очах. Усі були з ковідом. На тілі потім пишуть “К-19”

“Один помирає, за 20 хвилин на його місце привозять іншого”

Картина там, звісно, моторошна. Ти вже знаєш і його сина, і його доньку, а його самого більше немає. Потім ти чуєш, як по коридору їде цей візочок, який забирає тіла – ми його називали “паровозом” – бо він коли їхав, дуже гучно гримів на все відділення.

Ну а потім все. Людина помирає, її забирають, а через 20 хвилин на її ліжку вже хтось інший.

Із розмов у лікарні складається враження, що головна проблема більшості пацієнтів в тому, що вони довго намагалися лікуватися самі – до останнього тягнули, не дзвонили лікарям. Це стосується і молодих, і старших.

Якщо в мене КТ показував 30% ураження легенів, то вони приїздили в лікарню вже з 70% ураження. Доводили все до дуже серйозного стану і просто не виживали – було запізно.

Мені сильно допомагало те, що нас відвідували родичі. Я не знаю чому їх пускали, нам ніхто не пояснював. Можливо, це й не правильно – сторонні люди у відділенні з хворими на Covid-19. Я не знаю, як треба – в нас було так.

Але можу сказати точно, що якби не близькі, то я не знаю що було б і як би я усе це виніс. На мій погляд, для мого одужання позитивні емоції від спілкування з близькими зробили набагато більше, ніж усі ліки разом узяті.

“Не думав, що це може статися зі мною”

До того, як захворіти, до коронавірусу я ставився спокійно. Не було ні страху особливого, ні скепсису – просто знав, що є така хвороба. Мама моя раніше вже перехворіла, і відносно легко. Тому була якась впевненість, що мені самому нічого особливо не загрожує

Подумки казав собі, що в мене ж немає ніяких побічних захворювань, ніколи не було проблем з легенями – ні бронхітів, ні астм, нічого. І тут раптом раз – і ти розумієш, що тобі просто нічим дихати. Ти на кисні, дорослі мужики навколо тебе плачуть, а люди, з якими ти спілкуєшся, просто на твоїх очах помирають зі скляними очима.

Вперше В’ячеслав Семененко розповів свою історію на власній сторінці у фейсбуці. Публікація зібрала кілька тисяч лайків та репостів, а чимало людей у коментарях почали звинувачувати його в тому, що він поширює “страшилки” і “сіє паніку”.

Те, як вони це сприймають – це їхня проблема. Я той пост писав не для всіх – лише для своїх друзів, аби поділитися тим, що пережив. Вийшло так, що його побачило багато людей, – я цього не міг спланувати.

Бог суддя тим, хто каже, що це якась брехня і що я навмисно когось лякаю. Так, я знаю, що для більшості людей ця хвороба протікає легко, – але я розповів про те, що буває й інакше: люди мають знати, що навіть такий чоловік як я – здоровий, молодий, без побічних захворювань – може перенести все дуже непросто.

Помиляються і ті, хто сприймає мою історію як критику лікарні та медпрацівників. Так, умови там жахливі, але винні в цьому точно не лікарі і не медсестри. Вони роблять усе, що можуть, – я бачив це на власні очі.