Основна помилка батьків, через яку їхні діти виростають невдячними

Давайте поговоримо про справжніх невдячних дітей. І про добрих, нетоксичних батьків. Ці батьки іноді ще й приховують невдячність дітей. Бояться засудження. І своїм улюбленим дітям шкодити не хочуть навіть словом.

Чому виникає невдячність дітей до батьків?

Так само з тієї ж причини, з якої взагалі виникає невдячність.

Дітям робили дуже багато хорошого. Так багато, що дитина сприймала це як належне. А потім взагалі вирішила, що вона робить благодіяння, приймаючи любов і турботу батьків. У голові в неї щось клацнуло, так би мовити. І вона зрозуміла, що це батьки їй повинні за те, що вона сприймає їх любов і турботу.

Ось дитину годують кашею. Перші ложки вона їсть із задоволенням. Вона наїлась. І мама починає просити малюка з’їсти ще ложечку. За неї! За тата! За бабусю! Ну заради мене з’їж ще ложечку, благаю!

І дитина робить ласку – їсть. Так і бути. Якщо ти благаєш, піду тобі назустріч. Ам!

Бачите, як із одних стосунків виникають інші?

Не мама дає дитині поїсти каші. А дитина робить мамі послугу тим, що погоджується з’їсти ще ложечку каші. Вона не цінує більше їжі. Вона робить благодіяння. То про яку подяку може бути мова? Це мама має дякувати за милість.

Так з усіма надмірними благодіяннями виходить. Людина не просто привчається брати. Вона щиро вважає, що зробила ласку – погодилася взяти. Умовили!

Надлишок добра та турботи не цінується. А свої зусилля з поглинання каші починають дуже цінуватися. І всі хороші діти не просто приймають як належне, але навіть вважають, що це їм повинні за згоду їсти кашу.

І невдячними вони не вважають себе. Навпаки; вони багато робили для батьків. Настав час і відпочити трохи від поїдання каші. І від батьків теж…

Тож окремої причини невдячності дітей немає. Причина одна для всієї невдячності – ви давали занадто багато і переконали людину, що вона заради вас все бере і заради вас їсть. Надривається, можна сказати. І дякувати нема за що!

Давати дуже багато дуже небезпечно. Той, хто дає і бере міняються місцями. Так часто буває. Та майже завжди…

Автор: Анна Кір’янова