“Мамо, я живий. Чекай, скоро буду вдома”: мати військовополоненого з Маріуполя розповіла про те, що відбувається з її сином

Руслан Шульга, старший матрос 36-ї бригади морської піхоти, вже третій рік перебуває в російському полоні. Він разом із побратимами захищав маріупольський порт Ілліча, потрапив у потрійне оточення і змушений був здатися в полон.

Руслан – підтверджений “Червоним Хрестом” і Російською Федерацією військовополонений, за запевненнями української сторони – є в списках на обмін. Мати продовжує чекати сина, радіє листам і з жахом думає про те, що інколи з російських колоній повертають тіла наших хлопців.

Тетяна Чугунова, мати Руслана, розповіла OBOZ.UA, як дізналася про полон сина, шукала й чекала та що відчувала, коли отримала перший лист.

Мій син, контрактник у 36-й бригаді морської піхоти, повномасштабне вторгнення зустрів у Маріуполі. Від самого початку там була дуже складна ситуація, росіяни нещадно обстрілювали місто. Руслан захищав порт Ілліча, але вже з початку квітня 2022 року хлопці не могли утримувати позиції – закінчилися боєприпаси, їжа, вода. Вони перебували не просто в оточенні, було три кільця оточення. Зв’язку також майже не було, інколи Руслан міг вночі надіслати якийсь плюсик або я бачила, що він просто був у мережі. Цього було достатньо для того, щоб я знала, що він живий.

Приблизно 12 чи 13 квітня 2022 року мені подзвонила його цивільна дружина і сказала, що Руслан в полоні. Вона теж військовослужбовець, і пояснила мені, куди треба звертатися, щоб Руслана внесли в списки на обмін і все було офіційно.

Нескінченне ходіння по кабінетах

Тоді таких механізмів, як зараз, ще не було. Три дні я намагалася подати заяву в поліцію, вони відмовляли, і врешті я їх змусила прийняти заяву. Мені потрібен був ще витяг з ЄРДР, але поліція взяла у мене лише мазок ДНК. Потім була віцепрем’єрка Ірина Верещук, але її відомство обміном до пуття й не займалось. З часом відкрився Координаційний штаб, омбудсмен Дмитро Лубінець почав займатися полоненими. Кабінетів у моєму житті побільшало, я була в усіх, хто так чи інакше має стосунок до пошуків та організації обміну полоненими. У мене три великі теки різноманітних заяв. До того ж я весь час моніторила Telegram-канали, щоб знайти хоч якусь згадку про сина.

Підтверджений полон і листи від сина

У мене є інформація про те, що мій син наразі підтверджений “Червоним Хрестом” та Російською Федерацією. У нього є статус військовополоненого. В Координаційному штабі мене запевняють, що Руслан є в списках на обмін.

Росіяни опублікували відео, на якому мій син звертається до президента Зеленського та уряду з проханням звільнити скоріше військовополонених. На відео я впізнала сина. Він схуд, змучений, сумний, але живий. Хоча, маю зазначити, всі ми бачили, якими наші хлопці повертаються з полону, і думаю, що перед тим, як знімати ці відео, росіяни декілька місяців відгодовували полонених. До того ж він був одягнений, тобто слідів від побоїв та електрошокера просто не видно, що вже казати про ті ураження, яких могли зазнати внутрішні органи.

Але найголовніше, що 3 січня під час обміну було звільнено хлопця, який був разом із Русланом у колонії. Він зв’язався зі мною і підтвердив, що Руслан живий і перебуває в СІЗО №2 міста Галич Костромської області РФ.

Також за ці два роки в мене є два листи від сина. Перший було датовано серпнем 2022 року. В конверті, достатньо великий лист, я впізнала почерк сина. Він пише, що любить мене і просить чекати. Другий лист прийшов буквально кілька місяців тому. Мені подзвонили з офісу нашого омбудсмена та сказали, що є лист, але не в конверті, а буквально три рядочки, сфотографовані та відправлені мені у вайбер. “Мамо, я тебе люблю, чекаю, я живий і здоровий”. Для мене це було головне, я дуже зраділа, що хоча б якийсь зв’язок.

Я знаю, що за ці 2,5 роки з полону повернули понад три тисячі людей. Але ж тільки з Маріуполя таку кількість людей росіяни захопили в полон. Серед них були важкопоранені, абсолютно виснажені. Ми, я та інші матері, діти й дружини, чекаємо свої рідних. Скільки ще чекати? Вже третій рік полону, знущань і тортур. Я знаю, що інколи хлопці не витримують, і росіяни повертають нам тіла. Але кожного разу я відганяю від себе такі думки, зараз у мене є підтвердження, що мій син – живий, і я дуже чекаю наступного обміну.