facebook

Корчинська про війну на Донбасі: у підході до порятунку життів ми повертаємося до “совдепії”

“Спочатку ми почули, як поряд ліг ВОГ (гранатометний постріл. – Ред.). Доповіли, що почалися провокації. Вже за кілька хвилин по нас відкрили вогонь із кулемета. Били прицільно. Перша черга пройшла над нами. Ще за мить я побачив, як Рома зробив крок і різко впав на дно окопу. Перша думка – напевно, послизнувся, багнюка ж ледь не до колін. Я покликав його, та він не реагував. Тоді й зрозумів, що трапилося найгірше”, – так згадував про загибель Романа його товариш Дмитро, який перебував разом із ним на позиції.

Те, що було далі, описується переважно однією скупою фразою: “чотири доби лікарі боролися за життя Романа, але марно”.

OBOZREVATEL же, поспілкувавшись із очевидцями та учасниками подій, відновив хронологію останніх днів життя загиблого героя.

“Група евакуації, бойовий медик, бійці підрозділу спрацювали чітко. Романа доправили до санітарного транспорту, до точки евакуації. Менш ніж за годину його передали лікарсько-сестринській бригаді 65 мобільного госпіталю в Попасній. Далі, зі слів медиків, в Попасну викликали нейрохірурга – і той виніс вердикт: поранений не транспортабельний, евакуювати бійця в Харків чи Дніпро, де на нього чекали висококваліфіковані медики, не можна. А оперувати – нема сенсу, надто він важкий та не стабільний. На даному етапі зроблено все, що можна – більше ми нічого не можемо”, – згадує на засадах анонімності наш співрозмовник.

Підтримай нашу сторінку в Facebook.

З низки причин він не хоче називати своє ім’я. Чоловік наразі служить у ЗСУ, тож така відвертість може йому дорого коштувати. Однак і мовчати він не може. Каже: те, що сталося з Романом, добряче вдарило по морально-психологічному стану його побратимів.

“Хлопці зробили все, що могли. Навіть більше. І тут вони чують, що їхньому побратимові нічого робити не будуть. Виникає питання: а чи потрібен тоді будь-який солдат нашій державі? Вони підходять і кажуть: “Ну як же так? І там, і там оперували важких, багато виживали… Є ж якийсь маленький шанс!..” Розумієте, простим хлопцям – їм же не до тонкощів. Вони знають, що є поранені і є загиблі. Роман був поранений. І в них була надія, що йому допоможуть, що його врятують… Навіть якщо він тяжкий, навіть якщо безнадійний – робіть усе до останнього. Боріться! Але виглядало так, що за нього припинили боротися зразу. Ще на етапі Попасної”, – каже наш співрозмовник.

Побратими Романа Дзюбенка ще тоді, у ніч після його поранення, намагалися зробити все, аби він вижив. Евакуювали його з позицій, ризикуючи власним життям. Супроводжували до Попасної. Підняли серед ночі всіх, кого могли. Зокрема, і народну депутатку 8-го скликання Оксану Корчинську. Жінку, якій, без перебільшення, завдячують життям сотні, якщо не тисячі захисників України та мешканців зони проведення АТО/ООС. Адже вона від самого початку війни не тільки особисто організовувала порятунок важких поранених, але й послідовно працювала над створенням системи військової медичної евакуації й вибудовою дійсно дієвої моделі надання медичної допомоги пораненим військовим – незалежно від того, служать вони в ЗСУ, МВС, НГУ чи в добровольчому батальйоні.

– Алгоритм медичної евакуації з 2014 року ми вибудовували для добровольчих підрозділів, – згадує Оксана Корчинська. – На той момент я очолювала волонтерський міжвідомчий штаб з порятунку поранених. Коли ж стала народним депутатом і першим заступником комітету з охорони здоров’я, мені вдалося посадити за один стіл представників всіх причетних структур. І 13 травня 2015 року наказ про утворення Військово-цивільного координаційного штабу медичної допомоги підписали представники 5 міністерств: міністр оборони Полторак, голова СБУ Наливайченко, міністр внутрішніх справ Аваков, президент Академії наук України Цимбалюк та міністр охорони здоров’я Квіташвілі. Згодом, у 2016, до нас доєднався ще й міністр інфраструктури Володимир Омелян.

– Навіщо був потрібен такий штаб? Яку головну мету ставили перед собою при його створенні?

– Ми розробили єдину концепцію евакуації як для поранених військових, так і для цивільних. Для всіх поранених та травмованих у зоні АТО діяла спільна схема евакуації. Це нас потім не раз рятувало. Наприклад, у Авдіївці у 2017 році, коли на фоні великої кількості поранених військових ми отримали ще й чимало цивільних поранених.

Наша концепція передбачала, що ми вивозимо пораненого у найближчу районну лікарню, де перебуває військова група підсилення. З моменту організації штабу таких лікарень було 17. За основу взяли принцип, за яким ми, добровольці, діяли ще в 2014 році, коли організували такі групи у Старобешевому біля Іловайська, у Курахівській лікарні біля Мар’їнки, у Волноваській лікарні – на донецькому напрямку. Цю ж схему втілили вже разом з військовими, разом з тодішнім керівником Військово-медичного департаменту Міністерства оборони України, генерал-майором Андрієм Вербою.

Генерал Верба сприяв нам у всьому. Він особисто, разом зі мною, кожні 1,5 місяці об’їжджав усі ці опорні пункти, контролював, щоб вони були забезпечені всіма необхідними витратними матеріалами. Ми слідкували, аби у наших військових лікарів не виникало конфліктів з цивільними медиками, щоб у разі гострої необхідності, при великому потоці поранених, вони могли позичити те, чого не вистачає, у цивільних лікарів – а потім повернути… Військові і цивільні медики працювали як єдина команда.

Опорних пунктів зараз у зоні ООС залишилося 12. І Попасна, куди евакуювали пораненого Романа Дзюбенка – один з них.

І знаєте, до 2017 року ми добилися того, що у нас виживало важкопоранених хлопців більше, ніж, наприклад, у американців в Іраку. Я для американських військових лікарів навіть проводила кілька семінарів, де ми аналізували, як нам це вдається. Бо ж у США гелікоптери з бойовими медиками приземляються прямо біля пораненого. У нас же евакуація завжди була більш ускладнена. Бо ми спершу вивозимо хлопців на бойовому медичному транспорті у стабілізаційний пункт, далі – у мобільний госпіталь. І лише потім – гелікоптер. І при цьому всьому нам вдавалося рятувати більше важкопоранених, ніж американцям. Попри те, що у них евакуація – дорожча в рази.

– Коли ви дізналися про ситуацію з Романом Дзюбенком і включилися у процес надання йому допомоги?

– Побратими Романа подзвонили мені близько опівночі – в ніч з 26 на 27 січня. Минуло десь з півтори години після того, як він був поранений. Хлопці пояснили, що Романа завезли на Попасну. Але дещо їх дуже непокоїло…

Одразу зазначу: військові лікарі, бойові медики, начмед батальйону зробили абсолютно все кваліфіковано. Бойові медики у медпункті батальйону стабілізували Романа, вивезли його на Попасну, передали там колегам. Його поранення було надважке: наскрізне в голову. Це дійсно одне за найважчих поранень на війні. Прикомандировані до стабілізаційного пункту в Попасній теж зробили все в рамках розробленої схеми надання допомоги та евакуації в зоні АТО. Вони викликали з 65 мобільного госпіталя нейрохірурга.

Але чим були здивовані і схвильовані побратими і чому вони мене набрали? Найперше – тим, що приїхала дуже молода людина – прикомандирований у Бахмут військовий нейрохірург з мінімальним досвідом. Там, у Бахмутській ЦРЛ, 6 років поспіль діяв стабілізаційний пункт, на якому завжди перебувала група висококласних фахівців з Київського центрального військового госпіталю, з провідних госпіталів України – Львівського, Харківського… Там завжди знаходилися військовий судинний, торако-абдомінальний хірурги, нейрохірург… Всі лікарі були з великим досвідом.

Але, як нам пояснили, це змінилося більше року тому: за розпорядженням колишнього командувача медичних сил Хоменка. І зараз у Бахмуті, наприклад, працюють іноді молоді спеціалісти без досвіду. І відповідають вони не тільки за Попасну, а й за Світлодарськ, Торецьк… Від них залежить три, а якщо рахувати ще й Часів Яр – то чотири військові стабілізаційні лікарні, в які вивозять з передової важкопоранених. І вони повинні виїжджати на місце для того, щоб надати високоспеціалізовану допомогу.

Нейрохірург, який приїхав у Попасну, за враженням побратимів, – дуже молодий спеціаліст без категорії. А відтак – він не мав права оперувати при проникаючому пораненні голови. Він міг тільки робити огляд пораненого (ПХО). Але такий огляд робить прикомандирований хірург, який там, у Попасній перебуває. Романові потрібен був не огляд, а спеціалізована допомога, думка фахівця, який би визначив, що і як робити далі. Раніше вже на цьому етапі нейрохірурги набирали або головного нейрохірурга МОУ, або професора Сірка (Андрій Сірко, вчений-нейрохірург, професор кафедри нервових хвороб та нейрохірургії у Дніпропетровській медичній академії МОЗ України. – Ред.).

– І що було зроблено?

– Роман був нестабільний. Вночі його евакуювати було небезпечно. Тому що до того ж Бахмута треба було проїхати понад 100 км по поганій дорозі. Тому те, що військові лікарі вирішили стабілізовувати Романа до ранку – вважаю вірним рішенням. Бо він міг не пережити евакуацію.

Але доправляти Дзюбенка до Бахмуту треба було. Ми свого часу зробили там сучасну хорошого рівня реанімацію. До того ж, це єдина лікарня у радіусі 200 км, де є КТ. Принаймні, вважалося, що є. Бо, як з’ясувалося, наші лікарі, військові і цивільні, які перебували у Бахмуті, знали, що це КТ вже кілька місяців не працює. Знало і керівництво лікарні. Знали – і нічого не зробили, щоб виправити ситуацію. Вони не звернулися до командувача ООС, начмед ООС не звертався до губернатора і мера. Уявіть: місяцями купа людей, зокрема, медиків, знали, що у єдиній у радіусі 200 км лікарні, яка може врятувати життя нашим військовим та цивільному населенню з Попасної, Світлодарська, Торецька, Бахмута, з “сірої зони”, врешті-решт – не працює КТ. А у губернатора Донецької області і у мера Бахмуту (дуже заможної, між іншим, людини) не знайшлося 150 тисяч гривень на ремонт комп’ютерного томографа.

Я не знаю, скільки місцевих жителів у цьому районі загинули внаслідок отриманих у ДТП травм. Я знаю одне: якщо КТ там немає – оперувати травмованого або пораненого з травмою голови неможливо.

Саме це й відбулося з Романом. Наступного ранку після того, як він був поранений, я особисто обдзвонювала спеціалістів з запитанням, чому його не везуть на Бахмут, де є чудові операційні і має перебувати одна з найкращих бригад військових лікарів. Мені пояснили, що його туди не везуть, бо немає сенсу. Бо КТ не працює. Натомість Романа відвезли в Часів Яр (на 30 км далі, плюс додаткова година їзди поганими дорогами), у палату інтенсивної терапії. Там його і підтримували всі ці дні, сподіваючись, що він стабілізується і можна буде евакуювати його на гелікоптері.

Ми дуже сподівалися, що Романа вдасться доправити до лікарні Мечникова у Дніпрі. Я ще у першу ніч набрала професора Сірка, зранку з ним нарешті з’єдналися військові лікарі.

– А чому вони не зробили цього раніше?

– Я була шокована, коли дізналася, що військовим хірургам у зоні ООС вже рік як заборонено консультуватися з цивільними висококваліфікованими лікарями, професорами, що консультували нас по важкопоранених. Генерал Хоменко (генерал-майор медичної служби Ігор Хоменко, командував Медичними силами ЗСУ з лютого по жовтень 2020 року. – Ред.), відсторонений згодом через корупційний скандал, заборонив командуванню та провідним спеціалістам-медикам Генерального штабу передавати на місця військовим лікарям телефони їхніх високопрофільних цивільних колег.

Внаслідок цього військові лікарі дуже рідко консультуються з професором Сірком, що керує відділенням нейрохірургії в лікарні Мечникова, де працюють 15 нейрохірургів вищої, першої та другої категорій. Майже перестали консультуватися з академіком Бойком (Валерій Бойко, член-кореспондент НАМН України, доктор медичних наук, директор “Інституту загальної та невідкладної хірургії ім. В.Т. Зайцева Національної Академії медичних наук України”. – Ред). Це один з провідних фахівців з судинної хірургії та торакабдомінальних поранень. Номер його мобільного завжди був на всіх стабілізаційних пунктах. Це дивовижна людина, яка врятувала понад 100 важкопоранених бійців, яка приймала їх і консультувала колег щодо надання допомоги… Бойко жив нашими пораненими. Як мені пояснили, за останній рік його практично перестали викликати на консультації.

Не звернулися до нього, до речі, і пізніше, коли 30 січня ще один наш боєць біля Мар’їнки отримав тяжке поранення. Військові медики пояснили це відсутністю команди звертатися до цивільних спеціалістів за допомогою.

– Як ви пояснюєте собі таку позицію у випадку, коли йдеться про збереження життя людини?

– Мені здається, йдеться про страх, щоб не стало відомо про недоліки роботи, недоліки евакуації. Саме тому військові медики тепер де-факто не мають права звертатися за допомогою до цивільних закладів. Робити це їм не рекомендовано.

Приміром, у випадку з Романом, коли стало відомо про те, що досвідченого нейрохірурга біля нього нема, я просила медиків звернутися у Сєвєродонецьк, де є дуже хороші фахівці з нейрохірургії, які співпрацюють з нашим мобільним госпіталем там. Вони цього не зробили.

При цьому по всій зоні ООС склалася ситуація, коли військове командування не прикомандировує до мобільних госпіталів високоспеціалізованих фахівців. Не так давно у нас були тяжкі поранені – і я дізналася, що в госпіталь у Маріуполь не прикомандировують більше судинних хірургів. І коли виникла гостра потреба у таких фахівцях – військові медики, що рятували двох поранених, чекали на цивільних судинних хірургів. І це добре, що такі цивільні були. Бо до 2017-го фахівців цієї спеціалізації в Маріуполі не було взагалі. І тільки військові могли рятувати життя, зокрема, і мирному населенню. Так само, як у Сєвєродонецьку нема військових нейрохірургів.

Я вам чесно скажу: вся наша схема евакуації, яка стільки років працювала, фактично зруйнована. Ця схема полягала у єдиному алгоритмі надання допомоги, що передбачав спільну роботу всіх спеціалістів, лікарів, професорів галузі. Так це відбувається у всьому світі. Адже від консиліуму, від швидких рішень, зокрема, і щодо того, куди далі евакуювати важко хворого чи пораненого українця – залежить життя цих людей.

І у ситуації з Романом було так само.

Роман перебував у палаті інтенсивної терапії в Часовому Яру. Туди були запрошені його родичі, приїхав, як я чула, брат, якому пояснили, що Роман Дзюбенко нетранспортабельний. Військові лікарі, анестезіологи боялися брати на себе відповідальність за транспортування Романа до лікарні Мечникова. Без КТ у Бахмуті про оперативне втручання взагалі не йшлося, його можливість ніхто не розглядав. І, припускаю, родичам мали пояснити, що шансів вижити у Романа в Часовому Яру просто не було.

Цей боєць дійсно був з надважких. Поранення було фатальним. Лікарі вважають, що шанси врятувати Романа були мінімальні. Однак у нас раніше були приклади, коли при наявності КТ спеціалісти оперували поранених прямо на місці. Але для цього потрібні були висококласні фахівці, а не один молодий випускник медвузу з мінімальним досвідом.

Певно, у Романа було дуже здорове серце. Він тримався 3 доби. Для поранення такої тяжкості це майже диво. Коли я розмовляла з професором Сірком, він кілька разів повторив, що не розуміє, за рахунок чого Роман тримається. Можливо, у нього був шанс. Цього ми вже не дізнаємося. Але цей шанс на життя – якщо він був – у нього відібрала зламана система евакуації. І генералу Хоменку, який, як мені розповідали, і після відсторонення де-факто продовжує командувати медичними військами, на це плювати. Так само, як і Генеральному штабу, очолюваному другом Хоменка Русланом Хомчаком, який зламав систему взаємодопомоги з цивільними медичними закладами та закладами Академії медичних наук. Шанс на життя у Романа опосередковано відібрали і ті, хто впродовж кількох місяців (!) нічого не зробив, аби поремонтувати єдину КТ в радіусі 200 км, яка обслуговує близько 200 км фронту, десятки сіл і міст, що зав’язані лише на допомогу в Бахмуті. Бо це єдине місто, куди можна доставити важких пацієнтів після стабілізації в лікарнях Попасної, Світлодарська чи Торецька. Єдине місто, куди є надія довезти людину живою.

Про відсутність КТ знали багато людей. Але звертатися з цього приводу до мера вони почали лише після вчиненого мною скандалу. Самому ж меру байдуже, що там відбувається з мешканцями Бахмуту чи районів довкола. Нічим іншим пояснити той факт, що місто, де працює такий гігант як “Артемсіль”, не знайшло 150 тисяч гривень на ремонт життєво необхідного обладнання – я не можу.

Побратим Романа, з яким я розмовляла тієї першої ночі і потім у всі наступні дні, на війні практично від самого початку. Він був у шоці від того, що відбувалося. Все повторював: “Анатоліївно, я такої ситуації не міг навіть уявити” – і постійно вибачався за те, що звернувся до мене. А мені страшенно незручно було перед ним через те, що я не можу задіяти всі наші можливості, які ми задіювали до 2019 року. Бо раніше у таких ситуаціях я мала можливість звернутися до керівництва Міноборони. Степан Полторак завжди був зі мною, як з координатором міжвідомчого штабу, на зв’язку. І вдень, і вночі. І коли нам треба були гелікоптери, коли виникала потреба терміново перекинути наших військових спеціалістів, наприклад, з Краматорська на Волноваху, бо там або дуже важкі поранені, або їх так багато, що силами самих місцевих медиків врятувати їх не було можливості – завжди все це було у нашому розпорядженні. Я жодного разу не чула відмови у подібній допомозі.

– Навіщо ж руйнувати те, що працювало і зберігало життя? Як ви для себе це пояснюєте? Це байдужість окремих посадовців? Некомпетентність? Що це?

– Це наслідок ситуації, коли генерали дбають виключно за свої посади. І не дбають про поранених. Їм просто байдуже, що відбувається з пораненими хлопцями. Бо ж головне – аби не виходила назовні інформація. Тому вони отак, тишком-нишком, максимально все забороняють.

Коли у Мар’їнці нещодавно у нас було двоє поранених, один з яких – дуже тяжкий – до мене зверталися бойові медики. І так само просили: пані Оксано, не розповідайте, хто до вас звернувся. Бо нам потім догани вліплять. Нам забороняють розповідати, що з пораненими…

Вони зламали схему, яка працювала 5 років. Ми раніше забороняли командирам турбувати бойових медиків, допоки вони не віддадуть пораненого далі по ланцюжку. Бо поки йде боротьба за життя бійця, поки його везуть на адреналіні, на Амбу – не треба медиків шарпати з розпитуваннями. Зараз ця заборона порушена. Командири дзвонять їм, бо з них вимагають прозвітувати у штаб. І наразі, виглядає так, що багатьох командирів штаб цікавить більше, ніж те, що буде з бійцями.

Потім поранених привозять у стабілізаційні пункти. На більшості з яких перебувають вчорашні випускники військово-медичної академії, котрі при всьому бажанні часто просто нічого не можуть зробити. А залучати цивільних фахівців у них “нема команди”…

Керівництво ГШ зруйнувало це все з однієї причини: аби, боронь Боже, ніщо не загрожувало їхнім посадам. Той же Хоменко свого часу був головним хірургом в МОУ – і тоді він чудово співпрацював зі своїми цивільними колегами. Але щойно ці люди стають начальниками – пріоритети у них змінюються.

І зараз, при новій владі, це вийшло на перший план. Нова влада не любить чути що-небуть про поранених. Не хоче чути про загиблих. Народ України переконують, що на Донбасі – перемир’я. Що там нема обстрілів. Вони приховують інформацію.

Генерали ГШ практично зруйнували загальну схему евакуації, завдяки якій вдалося врятувати життя понад 15 тисяч бійців та мирних мешканців. Сталося те, що я передбачала, коли на всіх рівнях виступала проти передачі військової медицини від МОУ до ГШ. Бо було очевидно, що у Генштабі – строго виконавці.

Але рік тому військова медицина перейшла під ГШ. Нею в Збройних силах керує безпосередньо командувач Хомчак. А його підлеглий і друг Хоменко за рік зробив усе, аби зруйнувати алгоритми евакуації та надання допомоги в зоні ООС. Так, кілька місяців тому він був відсторонений від посади після відомих корупційних скандалів. Коли мільйон давався на відкат при придбанні неякісних масок, документи на закупівлю яких підписував Хоменко. Коли було закуплено неякісні ШВЛ, які досі, через 7 місяців, так і не працюють у жодному військовому госпіталі – і які були закуплені у маловідомого китайського виробника за цінами відомих європейських брендів…

Наші військові лікарі на місцях, в зоні ООС, роблять все від них залежне, щоб урятувати наших бійців. Але згори їм не допомагають – навпаки: позбавляють права і можливості звернутися до провідних фахівців з кращих медичних закладів України.

Якби, не дай боже, зараз зросла кількість поранених – ви навіть собі не уявляєте, яка би була біда! Я змушена про це говорити, бо маємо бити у дзвони. А у мене сили вже вичерпані. І коли зараз мені по ночах дзвонять побратими – мені кожного разу страшно.

Те, що відбувається, позначається і на настроях у війську. Бо хлопці бачать, що керманичам країни все одно, що з ними буде. Що ніхто не зверне уваги на чергову смерть бійця, не буде розслідувати причин, не проаналізує, чи була можливість все-таки ще боротися за нього, не зважаючи на важкість поранення.

– Те, що ви розповідаєте, створює враження, що у військо повертається “совок” – у наймерзенніших його проявах.

– Виглядає так, що у підході до порятунку життів ми дійсно повертаємося до “совдепії”. А це страшно. Я пам’ятаю, з чого ми починали в 2014-му. Пам’ятаю, що на початку війни більшість наших військових госпіталів були продані російським банкам. Дніпропетровський, харківський… Знадобилися роки судів, аби повернути ці госпіталі у власність держави.

Я віддала півроку свого життя налагодженню єдиної системи евакуації до стабілізаційних пунктів. весь 2015-ий ми працювали над навчанням бойових медиків і забезпеченням їх якісними медичними засобами, засновували перші школи для навчання тактичній медицині. У 2018-му ми зареєстрували наші аналоги протоколів надання первинної допомоги на фронті.

Зараз ми маємо справу зі зміщенням акцентів. З їх сплутуванням. Те, що зараз відбувається в ЗСУ – це дійсно повернення до “совдепії”. І серце болить за тих наших бійців та офіцерів, що побували у боях, пройшли війну – а зараз ідуть з ЗСУ.

Тому що це найстрашніше, що може статися з країною та армією, яка воює.

– Ви намагалися пояснити небезпеку від того, що відбувається, командуванню Генштабу?

– Звісно. Я намагалася щось змінити, пояснити, достукатися. Цілий рік дзвонила Хомчаку. Кілька разів навіть назустріч до нього їздила. Але він перестав відповідати на дзвінки. Він не реагує на звернення депутатів, які нам допомагають. Нуль реакції.

Сподівання тільки на зміну командувача Генерального штабу. Я не вірю, що новий буде набагато кращим. Але раптом він хоча би до життів бійців ставитиметься з більшою повагою? І дасть можливість відновити систему евакуації, порятунку життя і відродити міжвідомчий координаційний штаб, у чому раніше нам відмовляли. Бо це дійсно дозволить рятувати тисячі життів українців – як у військовій формі, так і без.

Шукайте деталі в групі Facebook

Джерело.

РЕКЛАМА:

Вам також може бути цікаво...

загрузка...