УКРАЇНА LIVE

Через двадцять років, на зустрічі випускників, я втер всім носа

Так вийшло, що мене виховувала тільки одна мама. Щоб ми могли нормально жити, моя мама працювала на двох роботах.

Навчався я в школі не дуже добре, мені подобалася тільки математика. Моя мама працювала прибиральницею в нашій школі, а ще вона вечорами вона мила підлоги в магазині, який знаходився поруч з нашим будинком.

На їжу грошей вистачало, а ось на красивий одяг чи іграшки – ні. Тому я кілька років ходив в одних і тих же джинсах і футболці. У всіх моїх однокласників були мобільні телефони, а у мене – не було.

Я не соромився того, що моя мама працює прибиральницею. Я завжди залишався в школі після уроків і допомагав своїй мамі: адже їй було важко носити відра з водою. Однокласники завжди сміялися наді мною, придумували мені образливі прізвиська. Я тоді дуже важко це все переживав, але намагався не показувати цього. Як же мені було боляче і прикро.

У мене навіть друзів не було. Я був сам по собі.

Були у мене проблеми і з деякими вчителями. Були у нас такі вчителі, яких абсолютно не цікавило те, що знає учень. Ні, найбільше значення для деяких вчителів мало те, ким працюють батьки дитини.

Такою була і наша класна керівниця. Вона викликала мене на кожному уроці. Коли я чогось не знав, то вона мене сварила, однокласники тоді з мене сміялися ще сильніше. А на випускному вечорі вона сказала:

– Я точно знаю одне: син прибиральниці ніколи в житті нічого не доб’ється. Начальником або директором він точно не стане.

Після закінчення школи мої однокласники часто влаштовували зустрічі випускників, але я на них ніколи не ходив. Але через двадцять років вирішив все-таки сходити на таку зустріч випускників.

Ми вирішили зібратися в кращому ресторані міста. Звичайно ж, запрошена на цю зустріч була і класна керівниця нашого класу.

Коли ми всі зібралися, сіли за столи, то наша Наталія Сергіївна почала розпитувати, хто і чого досяг у житті. Нам усім було це цікаво. Хтось став бізнесменом, хтось працював на будівництві, хтось взагалі був безробітним. А потім дійшла черга і до мене. Я сказав просто: що я будинки строю.

Потім був шикарний банкет. В кінці вечора я взяв мікрофон у тамади і сказав:

– Шановні гості, я оплачу весь святковий стіл, а гроші, які ви витратили, вам обов’язково повернуть.

Ніхто мені не повірив. Ніхто з моїх однокласників цього не очікував. Тоді я сказав, що це – мій ресторан, і я з радістю пригощу всіх моїх однокласників.

Роки наполегливої ​​і важкої праці коштували того, щоб побачити обличчя своїх однокласників і обличчя Наталії Сергіївни.

Я вирішив її добити остаточно: я викликав свого особистого водія і попросив його відвезти нашу класну керівницю додому на моїй новій шикарній машині.

Ох, яке ж було вираз обличчя у вчительки, коли вона сідала в машину, щоб їхати додому.

Мені пощастило, я зміг стати досить вдалим бізнесменом.

Моя мама вже не працює. Я купив їй чудовий будиночок біля моря. Тепер вона вже знаходиться на заслуженому відпочинку.

Сподіваюся, що всі мої однокласники зрозуміли, що цінувати потрібно саму людину, а не її батьків. Я домігся успіху і пишаюся собою, але кричати про це на весь світ я не збираюся. Не важливо, скільки у тебе грошей, найголовніше – завжди залишатися нормальною людиною.