facebook

Історія мами, яка залишила доньку та поїхала в Італію, щоб заробити на краще життя

Другу неділю травня в Україні святкують День матері. За завданням The Village Україна Настя Рибалко спілкується з жінкою, яка п’ять років тому залишила доньку та поїхала в Італію, щоб заробити на краще життя.

У 2014 році після подій на Майдані та погіршення економічної ситуації в Україні послідувала нова хвиля еміграції. За даними аналітичного порталу «Слово та Діло», у 2014-2015 роках із країни виїхало 900 600 людей, серед них опинилася й Оксана.

«Я поїхала, коли моїй доньці було 15, а зустрілася, коли вона була вже повнолітньою. Я думала, що наша зустріч відбудеться набагато раніше. У мене був чіткий план, як і коли повернуся додому. Я вірила, що ми знову розпочнемо життя вдвох. Але Настя вже тоді говорила: «Мама, ти не повернешся. Все буде добре, але інакше».

Оксана та Настя
З її татом ми розлучились, коли мені було 27, а Насті – 5. Наше сумісне життя стало схожим на змагання з перетягування канату, ми більше не чули одне одного. Щоб остаточно не зіпсувати стосунки та не зашкодити дитині, граючи в «щасливу родину», ми вирішили, що більше не будемо разом.

Так почалося наше самостійне життя. Стосунки з Настею ніколи не нагадували стосунки мами та доньки. Ми розповідали одна одній усі найважливіші таємниці та хвилювання. Усі рішення ми приймали разом, і байдуже, скільки їй було років, здається, вона одразу народилась дорослішою та розумнішою за мене.

Підтримай нашу сторінку в Facebook.

Своєї квартири в нас не було, тому на початку ми гостювали в моєї сестри. Так тривало декілька місяців. Пізніше мені вдалося знайти роботу, яка змогла забезпечити мені та доньці нове житло. Ми переїхали до нашої першої зйомної квартири.

Моя донька все розуміла, і коли їй чогось дуже хотілось, вона питала: «Мам, ти купиш це мені потім?»

Як кожна мама, я хотіла дати своїй дитині все. Наш місячний бюджет складав 750 гривень, 350 з них я платила за квартиру, 130 ішло на проїзд, 270 залишалось на речі та продукти для Насті, а також на наші традиційні недільні вистави в театрі. Довгий час мій щоденний раціон складався з однієї булочки, одна її половина – на сніданок, друга – на обід.

Моя донька все розуміла, і коли їй чогось дуже хотілось, вона питала: «Мам, ти купиш це мені потім?»

Я багато працювала, часто затримувалася допізна і згодом моя робота була відзначена. Мені запропонували підвищення, а згодом і нову роботу. Заробітна плата стала в декілька разів вищою. Я почала замислюватись над купівлею квартири, звісно, в кредит. Завдяки родичам я вирішила ризикнути.

Ми відкрили нову сторінку нашого життя у своєму новому домі

2007-й Новий Рік ми святкували з донькою на підлозі нашої квартири. Ми майже нічого не встигли перевезти, у ту ніч з меблів у нас були матрац, телевізор, декілька стільчиків, мікрохвильовка, щоб розігріти їжу, та найголовніше – ялинка. Ми відкрили нову сторінку нашого життя у своєму новому домі.

Тут у нас справді все почалося по-новому. Нові цікаві задачі, проекти у великих компаніях. Але життя в країні також почало змінюватись. У 2014-му під час та після подій на Майдані економічна ситуація значно погіршилась. Валюта знову підскочила в ціні, з 8 гривень за 1$ до 12, а потім взагалі до 25. Я зрозуміла, що не зможу знайти роботу в Кривому Розі чи навіть усій Україні, яка змогла б забезпечити нашу сім’ю. Потрібно було виживати, тому розмови про те, що я поїду на заробітки, які звучали й раніше, щодня частішали й згодом перетворилися на реальність.

Заповітний звук печатки
У 2014 році я змінила Кривий Ріг на італійську Болонью. Мені було 38 років, за плечима – багаторічний досвід роботи в корпораціях на різних посадах. Оформлення документів тривало декілька місяців. Після того як я отримала відмову у відкритті першої візи, це ще більше мотивувало мене йти до кінця. На той момент не було навіть думки, що це знак і треба залишитись, радше навпаки, я повинна була зробити все для того, щоб поїхати і дати шанс на краще життя своїй дитині та собі.

Коли настав день від’їзду, я відчувала страх, боялася не витримати і ставила собі купу питань: «Я зможу? Як моя донька буде жити сама? Що буде з нею? А зі мною? Чи вийде вивчити мову, знайти роботу? Чи виплачу я кредит? Чи зможу я змінити все?»

Мені здається, що найважчим цей період став для Насті. У п’ятнадцять років вона залишилась одна. Вступ до коледжу, новий колектив, доросле життя – усе це вона проходила самостійно, без моєї підтримки.

8-го жовтня 2014 року на зупинці мене забрав автобус, який повинен був доставити мене в Болонью. Уже на польському кордоні під час огляду документів прикордонники ставили дуже багато запитань і в підсумку висадили мене через те, що при собі я мала недостатньо готівки.

У закордонному паспорті стояла туристична віза на Кіпр, а в Мілані нібито була добова пересадка.

Я досі не можу пояснити, як та звідки, але завжди знаходяться люди, які готові допомогти. Я за це вдячна обставинам. Завдяки знайомим мені вдалося знайти родину, яка дозволила заночувати в них, а наступного ранку повинна була провезти мене через кордон. На жаль, друга спроба також не стала успішною. І навіть велика кількість готівки в моєму гаманці не допомогла пройти митний контроль.

Тільки через п’ять днів після від’їзду я нарешті прибула до Італії, у Мілан. У закордонному паспорті стояла туристична віза на Кіпр, а в Мілані нібито була добова пересадка. Проходити паспортний контроль було страшно. Я думала: «а раптом знову завернуть? А якщо нічого не вийде і мене депортують?»

Я прокручувала в голові фрази англійською, щоб пояснити, чому я опинилася саме тут. Щоб здаватися впевненішою, я нафарбувала губи червоним, одягнула підбори, зробила зачіску, кам’яне обличчя, видихнула та пішла. Один стук печатки – мене пропустили. Я вийшла з аеропорту, сіла у швидкісний потяг – і вже через декілька годин була в Болоньї. Тоді, 13-го жовтня, Всесвіт ще раз довів, що 13 – моє щасливе число.

Я приїхала допомагати в родину, в якій вже працювала українка. З її допомогою та словником у руках я почала запам’ятовувати перші фрази. Вивчення мови просувалося швидко. У квартирі завжди був увімкнений телевізор, щоб вуха «звикали» до італійської. Через декілька тижнів я могла відповідати на питання, звісно, плутаючи закінчення чи місця слів у реченнях. Головне – не боятися помилитися, тебе точно зрозуміють, а з часом та практикою всі помилки зникають.

Я прасувала, прибирала, прала, дивилася за бабусями й дідусями. Жила в багатих фаміліях, допомагала з дітьми, освоювала нову кухню, вивчала культуру та людей

Тюльпани для доньки
Перший рік в Італії був найважчим. Робота увесь час змінювалась, разом з нею доводилось змінювати і житло. Термін моєї туристичної візи давно закінчився, я мала статус нелегалки та шукала родину, яка зможе надати не тільки роботу, але й оформити документи. Я від’їжджала працювати в маленькі селища в горах, потім знову поверталась у Болонью. Я прасувала, прибирала, прала, дивилася за бабусями й дідусями. Жила в багатих фаміліях, допомагала з дітьми, освоювала нову кухню, вивчала культуру та людей.

У вільний час було багато прогулянок наодинці та розмов із собою. Я ходила по місту, зустрічаючи людей, які змогли б допомогти з роботою, та в пошуках безкоштовного вай-фаю для дзвінка доньці. Наша перша розмова по скайпу відбулась через чотири місяці після мого від’їзду. Це було важко, бо нам обом хотілося поговорити і багато чого розповісти, але замість цього кожна з нас сиділа та ревіла.

Незважаючи на те, що між нами була відстань більше двох тисяч кілометрів та довжиною в три роки, наші стосунки не змінились. Ми, як і раніше, могли говорити годинами, сваритися, потім знову миритися та сміятися до спазмів у животі.

Я поїхала, коли доньці було 15. Ми знову зустрілися з Настею, коли вона вже була повнолітньою. Спочатку я думала, що зустріч відбудеться раніше. У мене був чіткий план, як і коли повернуся додому. Я вірила, що ми знову розпочнемо життя вдвох. Але Настя вже тоді говорила: «Мам, ти не повернешся. Все буде добре, але інакше».

Я чекала на неї в аеропорту задовго до того, як приземлився літак, перебирала в руках тюльпани та хотіла прискорити час, щоб скоріше обійняти. Тоді ми провели разом 10 днів, спали обіймаючись, гуляли містом, ходили на шопінг, їли морозиво і не випускали з рук телефон, щоб зробити якомога більше спільних фото.

Моя донька стала самостійною, переїхала з Кривого Рога до Києва та всього досягає сама. Ми бачимось декілька разів на рік, і найкращий подарунок для мене – це її неочікувані візити та наші дівочі посиденьки на балконі.

Я чекала на неї в аеропорту задовго до того, як приземлився літак, перебирала в руках тюльпани та хотіла прискорити час, щоб скоріше обійняти

Нова реальність
Зараз мені 42. Я майже закрила всі свої «хвости», виплатила кредит, побачила життя з іншого боку та більше нікуди не поспішаю. Мені хочеться жити, насолоджуватись, бути тут і зараз. У мене немає бажання гнатися за роботою та визнанням. Я не хочу повертатися в Україну, адже в Італії почуваюся спокійно та захищено. Здається, у душі я завжди була італійкою (сміється). Для абсолютного щастя мені не вистачає тільки моєї Насті поруч.

Тут, в Італії, зі мною відбулась ще одна кардинальна зміна – кохання. Його усвідомлення, прийняття, розуміння. Я зустріла чоловіка, завдяки якому змогла відкрити в собі те, що давно приховувала. Усе, що відбулося, перевернуло моє життя, зробило його більш насиченим та щасливим. Тепер я можу ділитися цим відчуттям зі своїми рідними. І я не змогла би зробити все це без своєї маленької, але мудрої доньки, її підтримки, любові та віри в мене.

Тут, в Італії, зі мною відбулась ще одна кардинальна зміна – кохання

Шукайте деталі в групі Facebook

Джерело.

Вам також може бути цікаво...

загрузка...