УКРАЇНА LIVE

“Діти війни” з Києва розповіли про те, як переживали Другу світову війну, яка почалася для них не у 1939-му, а в 1941-му.

З початком війни між Радянським Союзом на Німеччиною, і з наступом нацистських військ на Київ.

Їхні розповіді записали дослідники і нещодавно видали книгу “Друга світова війна та нацистська окупація у спогадах киян”.

Як пишуть автори, особливо табуйованою для радянської влади залишалася тема життя киян “при німцях”. Адже дозволити відверто писати про повсякдення окупації означало визнати, що й тоді в місті тривало життя.

До Дня пам’яті та примирення LIGA.Life прочитала книгу та вибрала уривки розповідей чотирьох очевидців про те, чи мали вони що їсти, хто допомагав сім’ям, які страви і з чого готували, та як до них ставилися німецькі солдати.

Євгенія Альонкіна

Зустріла війну у 5-річному віці

“Одного разу сталася моя перша зустріч з німецьким офіцером. Він ішов з величезною собакою. Як розумію зараз, це був дог. Ми, як вкопані, зупинилися. Він взяв наші долоні, поклав мені щось і пішов.

Ми з подружкою обурилися: що він нам камінці поклав?! Прийшла з такою образою додому, і тільки потім мені бабуся сказала, що це цукерки, “морські камінці”. Ці камінчики я потім вдруге спробувала вже після війни.

Добре пам’ятаю перше зібрання, коли зібралися одні жінки з нашої родини. Ми поїхали до моєї прабабусі на Поділ, і там сиділи за столом. Дуже багатий був стіл: була картопля, квашена капуста і оселедець. І картопля була ціла.

Тоді вчили чистити картоплю, коли вона з’являлася, так, щоб шкірочка була чиста, її ножем зрізали, бо цю шкірку потім відварювали.

І цю картоплю ділили на декілька разів, так, щоб вона могла бути і другою стравою, і в першу страву. Це вважалося цілком звичним, тому цьому не надавали особливої уваги.

У сорок третьому році, після арешту дідуся, ми переїхали в маленьку 14-метрову кімнату на вулиці Артема, в комуналку, де жили, крім нас, ще 5 сімей. Саме звідти я і пішла в школу.

У школі нам давали гарячу воду на великій перерві і маленьку вітамінку С – спочатку вона була солодка, а потім дуже кисла. Але ми намагалися якомога довше зберегти цю солодкість і запивали гарячою водою.

А по суботах нас годували дивовижно смачними булочками – вони називалися “калорійні”.

Це була солодка здоба, в якій була невелика кількість родзинок. Але тільки по суботах ми могли її їсти.

І вже в сорок п’ятому році, восени, хлопці, однокласники мої, які жили в районі Сінного базару, сказали, що відкрилася пекарня. І ми бігали до цієї пекарні подихати дивовижно смачним запахом свіжоспеченого хліба або бубликів. На місці цієї пекарні сьогодні – Будинок художників.

Сорок шостий рік. Мене поставили на туберкульозний облік. І відправили в лісову школу, в Івано-Франківську область. Селище Беркут. Ми приїхали туди, голодні діти: Київ, Донецьк, Луганськ. Вся Східна Україна дітей відправила туди. Нас поселили в цій школі. Самі розумієте, що 46-47-й – голодні роки.

На Західній Україні був такий само голод, як і скрізь. Вчителі були росіяни, українці зі Східної України. А вихователі і нянечки – місцеві. Вони нам допомагали заплітати кіски, вмиватися, одягатися, гладили нам фартушки.

Але найголовніше, щоранку ми прокидалися, і у кожного стояв на тумбочці маленький стаканчик свіжого молока. Це місцеві робили, яких називали бандерівцями.

І ось ці “бандерівці” нас, дітей, піднімали. Вони нам приносили молоко.

Це ж не одна людина. Це збирали молоко, щоб нагодувати всю Лісову школу. Там же були не тільки ми, молодші класи, там же були і старші, всі туберкульозники. І ось, в один день, ми прокинулися, а нікого немає… І наші вчителі знову мовчать.

Цю гнітючу тишу добре пам’ятаю. Виявляється, приїхав загін НКВС і всіх жителів навколишніх хуторів відвезли до Сибіру… вночі….”.

Валентина Клейтер

Зустріла війну у 3-річному віці

З початком боротьби за Київ “батька призвали на перепідготовку. Він непогано заробляв, був візником і були у нас запаси: продовольства і одягу.

А у дворі у нас жила сім’я – чоловік і дружина. Він був поліцаєм. І вона весь час приходила до нас щось просити. Мама їй раз дала, пам’ятаю, борошна. А сусідка стала частіше приходити, мама каже:”Аня, у мене ж троє дітей – у мене вже нічого немає”.

А старший брат сидів на ліжку і каже:”Мама, що ти обманюєш тітку Аню – у нас за дверима багато борошна є”.

Через якийсь час приїхали на санках поліцаї, навантажили все, що було в квартирі: і пледи, і одяг, і продукти, і завезли в костел.

Мама бігла за ними і просила:”Залиште хоч щось дітям”. Нічого не залишили. Мама добігла до костелу, вони її туди запросили… І знали, що батько-єврей у нас був, сказали:”Приводь жидівських дітей до костьолу”.

Мама йшла назад, плакала. А у нас на вулиці жили німці. Чи то до революції, чи після вони прибули до Києва, дуже хороша сім’я, працювали на фабриці Рози Люксембург. А хазяїн стояв на вулиці і бачить: мама іде й плаче, а він:”Шо таке, Галю?” Ну, вона розповіла йому цю історію, а він каже:”Так, бери дітей, і тікай”.

І ми вже йшли пішки і дійшли, таке село є – Слобода, зараз Червона Слобідка. Ми дісталися до тітки, і через, може, пару днів туди заїхали німці. Зупинилися вони по всіх хатах, і у тітки теж. Корова була у неї. Німці відразу забрали цю корову і привели їй чорно-білу. Тітка їм готувала… Ми ще пару днів там покрутилися, потім стали боятися, що з нами можуть щось погане зробити і тітка нас заховала в льоху.

Носила вона нам картоплю, якось там ця корова давала молоко. А коли ми виходили з цього льоху, в туалет чи що, заходили в будинок. Там сиділи за столом німці, давили воші – кажу, як є. Ми не розуміли, шо це німці, які можуть нас вбити.

Потім тітка сказала – вам не варто виходити, тому що люди з села, люди знають вашого батька і можуть сказати, чиї ви діти.

Але, на щастя, ніхто з цих селян, дуже славні були люди, ніхто нічого не розповів.

Біля нас там на подвір’ї гриль стояв, і там часто сусіди і знайомі організовували пікніки. Один там взагалі, Степаненко Льоня, кричав, він так гаркавив:”Ну со зиди, як вам зиди, не повбивали вас?!”.