Мій ріднесенький синочок народився 1 лютого 1983 року. Розвивався нормально. Лише одна біда – не міг ходити. У півтора року я його завезла до лікаря Касьяна, а перед тим лікар Сологуб йому вправив вивихи. Два роки наполегливого лікування, масажів та купелей, і Василько почав ходити.
Уперше я взяла Василька зі собою до церкви, коли йому було 2 роки i 4 місяці. Там, почувши спів священника, він сказав: “Коли виросту, також буду отцем Василем!”
У 2 роки i 6 місяців ми з Васильком поїхали до Почаєва. Він гарно молився своїми дитячими словами, просив здоров’ячка для себе і для всіх рідних. Через рік ми знову відвідали ці святі місця. А потім Василько захворів.
1987 рік. Січень. Якось зранку Василько покликав мене до себе: “Мамо, ходіть сюди, я вам щось розкажу! Я нині бачив дуже гарний сон”.
– Який? Зайчики, квіточки? – питаю.
– Ні! Я бачив Матінку Божу, вона була найкрасивішою в світі, одягнена в блакитну сукню, підперезана поясом і кликала мене до себе.
Я перепитала, чи вона, бува, щось не казала. Василько подивився вправо, а потім вліво (він завжди так робив перед тим, як щось сказати) і промовив: “Не пам‘ятаю, що казала, тільки рукою кликала. Вона спускалася з неба, але на землю не встала. А потім кудись зникла, а коло мене залишились Ангелики, які були з нею”. Я подивилася на нього: “Де ж ті Ангели, що я їх не бачу?” А він відповів: “Вони біля мене, але ви їх не можете бачити”.
– Васильку, навіщо ти мені таке кажеш? – і я розплакалась.
А він лише знизав плечима, знову подивився на два боки і сказав: “Я не розумію, чого ви плачете. Я ще не вмираю. Спочатку я захворію, ви мене полікуєте, але не вилікуєте. Тоді я почну ходити, щоб ви всі натішилися, а потім знову захворію і помру. Так що не маєте чого плакати”.
– Васильку, синочку, ти ж казав, що будеш отцем Василем, а нині кажеш, що будеш вмирати!
– Мамо, я так думав і дуже, дуже цього хотів, але Бозя хоче, щоб я помер.
Не минуло й десять днів, як Василько захворів. По всьому тілу висипали прищі, сильна температура. Лікарі сказали, що вітрянка. За два дні в нього почався сильний стоматит. Нам порадили терміново здати аналізи. Результати виявились приголомшливими: гемоглобін – 60, ШОЕ – 80.
Завідувачка дитячої консультації порадила терміново їхати до Львова. Дорогою до міста Василько сказав: “Мамо, нам уже не треба туди їхати, бо немає ніде-ніде лікаря, щоб мене вилікував”. Згодом ми дізналися, що у Василька – білокрів’я й залишилося йому жити місяць-два, не довше. Але Василько просив не слухати лікарів, бо буде так, як він передбачив.
I так сталося.
У лікарні пролежали півтора місяця, а потім Бог мене звів з Євгеном Ільковичем з Червонограда, який займався лікуванням травами. Він так підлікував Василька, що аналізи крові були, як у найздоровішої дитини! Він “ожив”, почав добре ходити, їздити на велосипеді. Бували хвилини, коли мені здавалося, що лікарі помилилися діагнозом.
А на Покрови Василько мені сказав, що знову захворів. Йому стало гірше, він перестав ходити і відмовився від ліків.
Бог давав сили пережити оті важкі дні. А 7 лютого у неділю після сніданку Василько сказав: “Мамо, я вже востаннє поїв, більше ніколи я не їстиму, тільки буду пити свячену водичку”.
Так і було.
Боліли ручки чи ніжки – змащувала свяченою водичкою, болів животик чи сердечко – пив свячену водичку. Вона йому тамувала біль. Він хотів, щоб йому читали молитви, співали пісень, і не давав мені плакати, а казав: “Смійтеся, мамо”. Усе повторював: “Так гарно жити, мені хотілося б жити, але Бозя хоче, щоб я помер. Відчиніть вікно, хай мені сонечко посвітить, пташечки поспівають, бо там цього не буде”.
А як буде – не казав.
10 лютого йому стало погано. В обід він попросив води з-під крана і горщичок. Набирав воду в рот, споліскував зубки і випльовував її, потім мив обличчя і ручки. Усе повторив три рази. Я хотіла подати йому рушника, але він сказав, що не потрібно. Обтрусив ручки і сказав: “Все”. Усіх випровадив з дому, бо хотів, щоб з ним була лише я. А потім зібрався з останніми силами і сказав: “Сьогодні вже ніхто, ніхто не будете спати”.
Наостанок Василько попросив потерти йому спинку. Я правою рукою розтирала його, а він дивився на мене. Стояла як кам’яна, лише рука легко ковзала по його маленьких плечах. Він тричі видихнув і став холодним. Я скрикнула: “Все!” I так мені стало добре, добре з ним, ніби у якомусь раю. Я його сама помила, бо тільки я знала, яку він любив воду, носила на руках, тулила до себе, цілувала. I тільки коли поклала Василька на катафалк, усвідомила, що моя дитина померла.
14 лютого в неділю з численною процесією дітей і дорослих відпровадили мого синочка на цвинтар на вічний спочинок. Василько ніколи не лягав без молитви і не вставав без неї, молився своїми словами за себе і за всіх.
Я вірю, що він на небі з Ангелами і чекає на мене – свою маму.
У 2025 році чорнобильці зможуть отримати надбавки до пенсій в розмірі 2361 грн. Про це…
В Україні вже почали вручати повістки через пошту. Але суттєве покращення мобілізаційного процесу поки не…
Погода у грудні в Україні дійсно дивує. Спершу сонячно, потім захурделить чи заллє дощами. З…
Нововведення обіцяють принести значні зміни, які позитивно позначаться на кожній родині та допоможуть виховувати нове…
Недотримання цієї вимоги може призвести до неприємних наслідків, включаючи повернення незаконно виплачених коштів Для багатьох…
Ситуація починає набувати дедалі більших масштабів, і зниження мобілізаційного віку стане точкою неповернення На початку…