«Навіть не уявляєте, як кричала мати Олега»: вдова загиблого українського військовослужбовця розповіла про свою останню зустріч з ним
— Завжди, коли Олег їхав із дому у службові відрядження, у нашій квартирі щось траплялось. То сусіди зверху затоплять, то щось зламається, то двері заклинять…
Коли Олег пішов назавжди, житло було знищене ворожим снарядом… 28 квітня ми повинні були святкувати 4 роки шлюбу, та саме в цей день буде 40 днів, як Олега немає з нами… Чесно? Я й досі не вірю та чекаю, коли він прочитає мої останні SMS-повідомлення…
Майор Олег Адамовський загинув 12 березня 2022 року під час оборони Харкова. Група під його керівництвом, виконуючи бойове завдання, натрапила на ворожу засідку. Ціною власного життя майор прикрив відхід побратимів… Йому було всього 30 років. Соцмережі одразу вибухнули обіцянками помститись, словами «Герої не вмирають», патріотичними картинками. Лише молода вдова, попри сотні повідомлень підтримки, почувала себе абсолютно самотньою, передає АрміяInform.
— Ми познайомились на Донеччині, коли я приїхала в гості до бабусі. Наступного разу побачились аж 9 років по тому і Олег одразу запропонував мені переїхати до нього в Маріуполь, де він на той час служив. Вже за кілька тижнів ми жили разом. Це бездумне, амбіційне рішення виявилось найправильнішим у житті! Олег на той час вже був учасником бойових дій, часто їздив у відрядження та завжди переконував, що «все буде добре», і я йому вірила. Ми були такими щасливими — будували плани, зустрічались із друзями, подорожували, нам не снились жахи… Виявляється, найцінніше в житті — це обійми близької людини!
Олег мріяв бути професійним військовим ще з дитинства, коли уважно слухав розповіді батька про службу. Тож не дивно, що отримав червоний диплом у ХНУПСі, а згодом — численні бойові нагороди та медалі. Ганна завжди пишалась чоловіком та підтримувала, змінюючи гарнізони… Лиш у січні цього року, за два місяці до загибелі коханого, обережно запропонувала: «А може б ти звільнився? Так неспокійно на душі…»
— Олег відповів рішуче: «Тобто звільнився? Якщо все добре — пацани я з вами, а як погано — то я пішов, розбирайтесь самі?» Я й замовкла, хоч і дуже хвилювалась. Недаремно… У Харкові початок широкомасштабного вторгнення ми почули одразу. Олег сказав збирати речі та швиденько переїжджати до друзів в інший регіон. Та я залишилась, хотілось бути недалеко від коханого. Так нікуди й не поїхала.
Ганна розповідає, що 24 лютого коханий захворів. Та хіба застуда із високою температурою може завадити офіцеру виконувати бойові завдання? Кілька уколів та таблеток — і вперед захищати країну!
— За день до смерті йому вдалось несподівано на кілька годин вирватись до мене. «Смаж картоплю і обіцяй, що не плакатимеш, скоро буду!» Хто ж знав, що це наша остання зустріч. Приїхав худий, неголений, змучений… Все намагався поговорити про якісь банальні побутові речі, жартував: «От бачиш, просто нежить!» А я лиш просила берегтись, адже завжди знала, що він готовий пожертвувати собою заради інших…
12 березня день із самого ранку почався нервово. Магазин матері Олега обікрали. Ганна заспокоювала жінку: «Хіба це важливо? Головне, що син живий! А решта — такі дрібниці!»
— Олег теж встиг набрати маму, пообіцяти, що після перемоги усе відбудуємо, заробимо, зробимо ще краще… Увечері я відправила йому: «Все добре?», та зробила помилку і замість «все» надрукувала «ме». Він так і відповів: «Ме добре!» Ось таке дурнувате повідомлення й стало останнім… Перед сном написала: «Набереш?» Та SMS не дійшло… Я писала кожні пів години, повідомлення залишались непрочитаними. Ближче до 22-ї мої численні SMS таки дійшли… Та тільки я трохи видихнула, як подзвонив Артем, товариш Олега. Його слова: «Олег загинув» завжди дзвенітимуть у вухах… Навіть не уявляєте, як кричала мати Олега, коли я їй сказала. Та й моє «ми маємо бути сильними» звучало не надто переконливо, бо я виявилась зовсім не сильною…
Поховали Олега 15 березня на рідній Донеччині. Того ж дня ворожими снарядами було пошкоджено будинок, де молодята будували плани, насолоджувались обіймами та почувались такими щасливими…
— Олег був мені і за маму, і за тата, і за брата… А тепер я — зовсім сама… Пишаюсь чоловіком, та від для мене і без посмертного подвигу був Героєм!
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майору Олегу Адамовському посмертно присвоїли звання «Герой України» (2 квітня 2022) та нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня (14 березня 2022).
Шукайте деталі в групі Facebook
