Як я втік в Україну
Рік тому я зібрав своє життя в одну сумку за 20 хвилин і назавжди покинув свій будинок, місто, країну
Раніше, перш ніж вийти з дому, я збирався хвилин 30-40. Рік тому я зібрав своє життя в одну сумку за 20 хвилин. Стиснув сумку лівою рукою. Правою взяв чохол з гітарою і назавжди покинув свій будинок, місто, країну.
За даними ООН 65,3 млн осіб є на даний момент біженцями, шукачами притулку або ж внутрішньо переміщеними особами. Фактично, якщо всіх людей, які вимушено покинули свої будинки, об’єднати і поселити в одному місці, то це буде нова країна на карті світу, що за кількістю населення дорівнюватиме Франції або буде як півтори України.
Біженцем є кожна 113-а людина на Землі. Я як раз і є цією 113-тою людиною. Я шукач притулку в Україні
Торік з проханням про отримання статусу біженця в Україні звернулося 656 осіб, а отримали його всього 22 людини. Статус додаткового захисту отримали 49 осіб. Статус додаткового захисту означає форму захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин. Попри те, що я добре знайомий з процедурою, для мене все ще залишається загадкою, за якими критеріями визначається, що людина “заслуговує” статус біженця.
Україна – це країна, у якій я відчуваю себе в безпеці на практичному рівні, але на юридичному рівні я залишаюся людиною зі складеним листком А4 замість паспорта.
Я втік з Сибіру, з Росії. Я був трансгендерним активістом, правозахисником, який працював в організації, яку визнали іноземним агентом, керівником організації, що займається допомогою трансгендерній спільноті у Сибіру.
На жаль, у цієї діяльності були свої наслідки. Мені погрожували, періодично допитували в ФСБ, на мене влаштовували полювання “сафарі” представники угруповання “Окупай-Педофіляй” і били багато разів. Іноді так сильно, що головний біль заважав спати тижнями.
У ненависті і байдужості в Росії багато різних причин і виправдань. Джерелом натхнення агресивної і виправдальної риторики для цивільного населення була держава, її окремі представники і, звичайно, державні ЗМІ.
Коли дільничний поліцейський простягнув мені мою заяву про побиття назад, то він та інші присутні “захисники порядку” сказали: “Знайди чоловіка і живи собі спокійно. Ніхто тебе не чіпатиме”. Заяву навіть не зареєстрували.
Хлопці з угруповання “Окупай-Педофіляй”, заносячи ноги над моїм корпусом і придавлюючи моє обличчя до асфальту, говорили: “Таким не місце в нашій країні. Ми тебе виправимо і виб’ємо з голови всю дурь.” Вони боролися за чистоту російського народу від “педофілів та інших збоченців.” Як ви розумієте, я потрапляв до категорії “інших збоченців.”
Я був правозахисником та транс-активістом, тому що інакше було неможливо. Чоботи “окупаївців” загрожували моїй тілесній цілісності, але були системні загрози, які загрожували набагато більше. Небезпека чекала на нас у поліцейській дільниці, в поліклініці, на вулиці, на роботі, на навчанні, навіть у сім’ї.
Про небезпеку з боку поліцейських, які спостерігали, як мене били, а потім вчили мене життю замість приймати заяву про побиття, таким чином продовжуючи насильство і знущання, я вже розповів. Втім, те саме робили лікарі, які мали б відповідати клятві Гіппократа. Одного разу я зламав великі пальці ніг. Травматолог, подивившись на мене і на мої документи, вирішив вирвати нігті без знеболювального. Раз я хочу бути чоловіком, то і повинен терпіти біль, як чоловік, пояснював він. Така практика тортур використовувалася активно у нацистській Німеччині і сьогодні, багато років потому, спокійно застосовується в Росії.
Після всього цього я вважав і досі вважаю, що трансгендерним людям не потрібні особливі права людини. Нам просто необхідна безпека у найширшому сенсі, така сама, як для всіх інших: у поліцейській дільниці, в поліклініці, на вулиці, на роботі, на навчанні, в сім’ї тощо. У Сибіру нам за неї доводилося дуже сильно боротися.
Ми повинні бути впевненими, що коли ми йдемо в поліцію, то співробітники візьмуть заяви і заведуть справу за злочин на ґрунті ненависті, а не за статтею хуліганство. Співробітники в поліклініці, побачивши те, що зовнішність людини не відповідає документам, повинні зберігати конфіденційність і надавати медичні послуги так само, як і іншим людям.
Коли я зібрав своє життя за 20 хвилин в одну сумку, то кінцевим пунктом призначення я обрав Україну. Я справді щасливий, що зробив цей вибір. Адже я тут майже 1 рік і відчуваю себе у набагато більшій безпеці, ніж у Росії.
Я відчуваю, що те, про що ми мріяли і за що я боровся, доки це було можливим, доки мені не довелося рятувати втечею принаймні своє життя, якщо не адекватність умов проживання для всіх у країні, де я народився – все це можливо тут. Поліцейські, які реєструють заяви від усіх – можливо, коли-небудь навіть як злочини на грунті ненависті. Медичні працівники, які не відмовляють мені в обслуговуванні, коли бачать мої документи, і не сперечаються зі мною, коли мені потрібне знеболювальне. І так далі, і так далі – прикладів повно. Я опинився у країні з великими досягненнями і ще більшим потенціалом, і я дуже радий від того.
Життя шукачів притулку нелегке: потрібно встигати працювати, переконувати міграційну службу, що я – це я, проходити лікування, щоб здолати наслідки злочинів на грунті ненависті, декому ще треба турбуватися про сім’ї, з якими переїхали. Та я регулярно знаходжу час на те, щоб вивчати українську мову та українську історію, адже для мене важливо розуміти мій новий дім, і я ставлюся до нього з великою повагою. Власне, цей блог я нарешті написав українською самостійно.
Та головне для мене те, що боротьба з тим режимом РФ, який переслідував мене та інших трансгендерних (і не тільки, що вже там) людей в Росії, не закінчена. Я можу включатися в неї тут, і в мене величезне коло союзниць і союзників у цій справі. І цьому я щасливий, напевно, навіть більше, ніж такій омріяній для мене безпеці.
Шукайте деталі в групі Facebook
