Багно життя

Перші дні перебування на війні. Я доброволець. До фронту я пройшов 4-денний вишкіл неподалік Києва. На вишкіл пішов прямо з Майдану.

Приїхали ми на позиції годині о 17-18. Перша відкрита тушонка, перша випита банка згущонки, падає дощ, командир віддає команди.

Тої ночі я спав у наметі, що стояв у лісопосадці. Намет не захистив би від куль і снарядів, але там було принаймні сухо.

Не окопаний ніхріна, якби щось прилетіло, усі б відправились у Вальгалу разом з провіантом і мокрими смердючими шкарпетками.

Я тоді ще не знав таких тонкощів, тому ліг спати, проклинаючи погоду, запахи й дощ. Серед ночі зненацька роздався крик “Алярм! Ахтунг!!! На нас наступ – …80 орків цеп’ю!!!”

Я лежав біля Катса, досвідченого вояка. Той швидко звівся на ноги, я за ним.

Вибігли на вулицю там темно, як в сраці, і мокро, мов у … Ну, блін, дощ валить і валить.

Послухавши незрозумілі воплі, що доносились від того, хто в темряві розгледів отару інопланетян, розвернулись і пішли спати далі.

Час від часу сон перебивали поодинокі постріли, що лунали з позицій артилеристів – вони  відправляли свої безслівні послання по позиціях орків.

Прокинулись ми близько 4:00, роздуплились і вирушили на позицію, що мала назву Секрет.

Змінили нічну варту, а вони мокрі, голодні, декілька з них мали вигляд туземців, що жили у глибоких джунглях і під час своїх обрядів вимащувались багнюкою.

При цьому в їхніх очах так і читалось: “Сука, де той х*й, що бачив 80 орків…” Бо, як з’ясувалося, чувак, у якого вночі відкрились диво-здібності, насипав добрячу АГСну чергу в кількох метрах від Секрета.

…Ми примостилися на каремати і почали стежити за тим, щоб п**дець не підкрався непомітно. Говорили про всяку життєву штуку, проклинали дощ, розповідали анекдоти, дзвонили в окупований Луганськ, щоб викликати дам, що надають певні послуги, але викликати їх не вдалося.

Коли ставало нудно, виповзали непомітно з посадки і пострілювали з РПК в чисте поле – для профілактики.

Наш спокій порушила зірвана сигнальна ракета – десь метрах у 40 від нас.

Катс наказав зробити постріли в сторону звуку. Морпех вистрілив. Ми застигли в очікуванні відповіді, зброю зняли із запобіжників…

Через 10-15 хвилин по рації почувся голос Берета, який повідомив, що в нашу сторону вирушило двоє розвідників. Ми переглянулись і домовилися, щоб в разі чого ніяких пострілів з нашої позиції не було.

За кілька годин прийшли ті самі  розвідники, з якими ми подумки попрощались, розповіли, що таки це вони зірвали сигналку, але вчасно притислись до землі, тож наші кулі пролетіли над їхніми головами. Ми зітхнули з полегшенням.

Повернення на основну позицію у Щастя – блаженний момент.

До жовтого Богдана, що доправить нас до місця тимчасової дислокації, залишалось пройти 600-700 метрів поля. Відстань невелика, але місцевість відкрита, та й ґрунт від дощу перетворився на болото, витягувати з розкислої жижі обліплені берці було чимдалі важче. Проклятий дощ.

Нам залишалось метрів 200 до посадки.

Іду роззираюся: праворуч Металіст ховається в тумані, метрах у 70-80 з тієї ж сторони розташовувалась наша артилерія – гаубиці Д-30.

Саме там і пролунав перший розрив, якого ніхто не очікував – я побачив, як земля здіймається в гору метрів на 15. Як у кіно.

Я не впав, а почав падати – у момент падіння час наче зупинився, я встиг побачити ще два розриви, що наближались у бік нашої групи.

Щойно тіло торкнулося землі, як розкисле багно ніби поглинуло мене в своє черево й укрило, мов ковдра. У голові лунало лише “…п**дець п**дець… тільки б не в*бало…”

Пролунало ще 4 розриви. І все. Тиша. Така ж несподівана, як і вибухи до цього.

Усі цілі.

Нас врятував дощ і багно.

Снаряди заривались в багнюку й детонували десь у глибині, тож основна частина осколків, що мала нас пошматувати, як тузик грілку, назавжди залишилася в землі. А ми ні.

Так минув мій перший день на війні.

Василь Антоняк, доброволець АТО