УКРАЇНА LIVE

Це було неземне кохання. Ще із шкільної парти всі заздрили цій парі. До школи – разом, додому – тільки удвох, навіть у педагогічний вуз вступили одночасно і на один факультет – історичний.

– Це буде найщасливіше подружжя, – казали в один голос викладачі.

Хоча хто б міг подумати, що подружжям вони стануть, коли їхньому синові виповниться… сім років.

Спокусився на гроші майбутнього тестя. Романко та Ірина й додому у село разом їздили. Їхні батьки вже давно стали називати одне одного сватами.

Автор: Маргарита Івановська, Рівненська область, Вісник.К.

– То коли ж весілля? – допитувала сина Романова мати. – Або бери, або не позор дівчини.

– Встигнемо, не переживай, – відмахувався Роман.

І знову йшов на подвір’я Ірининих батьків, де з дівчиною проводив дні та ночі. Коли ж закінчувалися вихідні, вони поверталися у місто.

Перші чотири курси обоє закінчили успішно. А на п’ятому розподіл на практику отримали у різні райцентри.

– Що ж це таке? – шептав Роман Ірині перед розлукою. – Як я без тебе буду? А може, попросити в деканаті, щоб ми десь ближче були?

– Не треба. То буде наше випробування, – усміхалася дівчина. – Чи ти проти випробувань і так впевнений у своїх почуттях?

І подивилася на хлопця такими очима, що йому здалося, ніби він поринув у цю голубінь. Того вечора він цілував ті очі донестями.

А вже на ранок автобус віз їх різними напрямками. Ірину – у віддалене село такого ж віддаленого району, Романа – у райцентр (йому пощастило більше). Він потрапив у школу і зразу ж попав під “приціл” молодої симпатичної дівчини. Вона без зайвих сентиментів перейшла на “ти” і запропонувала:

– Давай підемо увечері в кафе. Я маю море вільного часу. До речі, і сама вільна– таємничо підморгнула хлопцеві.

Після вечері в кафе була кава вдома у Руслани. Хлопця вразили апартаменти, де мешкала дівчина з батьками.

– А ти розкошуєш, – мовив Роман.

– У мене ж батько начальник у районі, а я – єдина донька.

Чи то голова від цього в Романа закрутилася, чи він уявив своє безтурботне майбутнє, але через місяць нашвидкуруч відгуляли весілля. Тільки батьки хлопця чомусь не раділи одруженню сина, а весела молода дружина їм видалася розпещеним дівчиськом. Хіба ж таку невістку вони чекали?

Вагiтна і дружина, і колишня дівчина. А Ірина, діставшись до села, зразу ж почала працювати. Поселилася у шкільному багатоквартирному будиночку.

– Ми молодих приймаємо, працюйте – і квартиру отримаєте, – сказав директор.

Така перспектива дівчину приваблювала. “А може, й Роман сюди переїде, то ж добре: і робота, і квартира”, – думала Іра. Через два місяці вона зрозуміла, що вагiтна. Написала на адресу школи, де працював Роман, йому листа. “Зрадіє і зразу ж приїде, адже вже три місяці не бачились. І не писав”, – думала.

Спозаранку, прокинувшись і солодко потягнувшись, Руслана притулилася до чоловіка:

– Щось мені недобре. Мабуть, вагiтна.

Від несподіванки у Романа й сон пропав:

– Не чекав. Але нехай буде дитинка.

Зібравшись, побіг до школи. “Буду батьком, буду батьком. І хто народиться?” А на порозі його вже чекала листоноша:

– Вам лист. Від якоїсь Ірини.

Кpoв вдарила у голову. Швидко розірвав конверт, а там такий знайомий почерк: “Дорогенький мій, я сумую, цілую твої очі. Я хочу, щоб і в нашого малюка були такі ж, як і в тебе.”

– Ти що, заснув? – торкнулася Руслана Романового плеча. – Знаєш, я йду і думаю, що мій батько, коли дізнається про онучка, нам хату купить.

Лист від Ірини Руслан зім’яв за спиною і відповіді дівчині не дав. Лише на третьому місяці вагiтності Іра дізналася, що Роман одружений. Навіть після такої звістки й думки не мала, щоб позбутися дитини. “Буду народжувати” – вирішила.

А Романовій дружині наpoдити дитину не судилося. Через три місяці стався вuкuдeнь. Роман втішав дружину, але завaгiтніти вона більше не могла.

Проте хату батько все ж купив для Романа і Руслани.

Підпалила хату розлучниці. Минуло три роки, як Ірина народила сина. Працювати лишилася у тому ж віддаленому селі. Якось на курсах в обласному центрі познайомилася з неодруженим чоловіком. Він, як і колись Роман, задивився на ті великі сині очі. Листувалися. А якось Віктор приїхав до Ірини в село.

– Давай одружимося. І сина твого як рідного любитиму. Та й роботу тобі вже в райцентрі у школі знайшов. І сусіди у нас також вчителі. Є з ким дружити.

Весілля не було. Вони просто перевезли у Вікторову оселю речі. Та й його батьки не проти невістки. А Ірині на сеpці було важко, ніби чуло воно біду.

У перший же день роботи Віктор радо знайомив усіх з дружиною:

– А то мій друг Роман, – підвів до чоловіка, котрий дивився розклад уроків на стіні.

Ірина ледь не втратила свідомість. Роман! Мовчав і він, потупившись. Лише згодом Іра все ж наважилася зізнатися чоловікові, з ким вона працює в одному колективі і з ким живуть на одній вулиці.

– Одне тільки прошу, не кажи, що то його дитина, – попросив чоловік.

Для Романа почалися неспокійні дні. Руслана помітила це. А одного разу, коли Ірина із садочка вела дитину, якось дивно на неї подивилася: “Геть як малий Роман на фотографіях. І в мене така б уже була”. І поділилася своїми думками з Романом. Наступного дня він вже неквапом йшов біля дитсадка, щоб зустрітися з Іриною та дитиною. Коли побачив обох, перегородив їм дорогу. Пильно подивився на малого – і все зрозумів.

Для Іри доля підготувала нове випробування: одне за одним злягли батьки Віктора. Вона доглядала за ними, як за малими дітьми. Вони помepли за один рік. Від тих переживань і двох похopoнів занедужав і Віктор. Він в’янув повільно. А через якийсь час Ірина почула вирок медиків: у чоловіка невиліковна хвороба. За рік його не стало.

А Роман тим часом втратив спокій: його мучило сумління, і він все частіше проходив біля садочка, де бавилися діти. Якось прийшов в будинок Ірини і на колінах просив у неї прощення.

За вікном у темряві ніби промайнула чиясь постать. То Руслана, здогадуючись про минуле чоловіка, стежила за ним. І увечері, коли Ірина пішла до однієї жіночки по молоко, та підпaлила хату суперниці. Ірина, побачивши дим, не йшла – летіла додому (у спальні спав синочок). Стіни кухні вже добряче зайнялися. Вихопивши дитину, Іра вибігла з оселі. Що було потім – не пам’ятає. Пожeжні, люди, щось кричав Роман. Не чула! Тільки дивилася в його очі.

Після тієї тpaгедії Ірина із сином виїхала із селища. Через півроку зник і Роман. Кажуть, він поїхав за Іриною – і тепер всі троє живуть у Одесі. І це правда. Бо батьки Ірини, зустрівши маму Романа, завжди привітно вітаються:

– Доброго дня, свахо. Як здоров’я? Діти вам не написали? Не переживайте, дадуть вісточку. А нам вчора лист прийшов. Внучок наш вже у першому класі.