УКРАЇНА LIVE

У гучній вокзальній метушні Володимир думав лише про одне: він мусить сісти у цей дизель. Адже йому ще вертатися сьогодні назад. З усіх боків швидко колію заповнювали галасливі люди. З клунками, сумками, вони усе щільніше замикали тісне кільце. Володимир проклинав хвилини, які повзли надто повільно. Дизеля все ще не було, а бажаючих їхати ставало щораз більше і більше.

Воно й зрозуміло. Сьогодні тридцять перше грудня, попереду вихідні. Кожен, як міг, добирався додому. Хто – за провіантом до батьків у село, хто до рідних – на зустріч Нового року.

І тільки він, Володимир, по суті, їхав нікуди, ні до кого. Одинадцять років тому у нього трагічно загинула дружина. Як Володимир не наполягав поховати її у місті, батьки Ольги не захотіли.

– Ти ще молодий, знайдеш собі когось, будеш мати своїх дітей, – казала теща. – Все забувається, і горе – теж. Не буде кому навіть моєї доньки доглянути. Ні, поховаємо у селі, хоч квітів навесні насію.

Місце, де жила матір його покійної дружини, назвати селом було важко. Навіть не хутір – хутірець, загублений у полі. Але зі своїм магазином, початковою школою і, як не дивно, цвинтарем.

Володимир більше не одружився. Не тому, що був надто вірний покійній дружині. Спочатку справді сумував за нею невимовно, щонеділі добирався дизель-поїздом до ближнього села, а потім пішки ще добрий десяток кілометрів до хутірця, до могили своєї Оленьки. Теща поїла його гарячим чаєм, пригощала пампухами з вишнями, малиною чи смородиною, залежно від пори року, – ще й накладала у сумку банок з різним варенням.

Потім бiль притупився, вщух і Володимир уже швидше за звичкою їздив на могилу дружини. Правда, щоразу рідше: спочатку через тиждень, потім через місяць. Далі – раз у півроку, нарешті – у рік. Теща не ображалася, навіть дивувалася, чому це зять досі не одружується.

– Так і постарієш, – дорікала не раз Володимиру.

– Ще встигну, – відмахувався він. – Ось квартиру більшу куплю, може, тоді.

Звичайно, Володимир не був святим. Викладав в університеті, трохи займався приватною справою – усе це не заважало, аби в його житті час від часу з’являлися різні жінки: вродливі і не дуже, молоденькі і старші. Але все це було несерйозним, миттєвим. До того ж йому подобалося чути перешіптування за спиною: мовляв, дивіться, який порядний, який однолюб, поховав дружину і про іншу не думає.

Не одружився навіть тоді, коли переїхав з однокімнатної квартири у цілком пристойне помешкання. Разом з Володимиром у новий дім переїхав і портрет Ольги. Хоча тепер, через десяток літ після її смерті, фото покійної майже ніяких почуттів у нього не викликало. Помалу стиралися з пам’яті колись такі дорогі риси обличчя. Інколи Володимир намагався згадати, відтворити в уяві її голос, її сміх і не міг.

Тоді злився на себе, дорікав собі, що справді пора одружитися. А десь у найглибших закутках душі водночас відчував, що після Ольги – доброї, вродливої, ніжної, нікого не хоче. Планував у найближчий вихідний поїхати на її могилу. Але приходив новий день, а з ним – нові клопоти і він відкладав поїздку.

Однієї дати Володимир пропустити не міг. Тридцять першого грудня в покійної був день народження. Колись Володимир у цей день приносив Ользі квіти – три білосніжні пухнасті хризантеми, вона над усе любила їх. Після смерті дружини хризантеми незмінно лягали тридцять першого грудня на її могилу. Правда, дехто дорікав Володимирові, мовляв, на цвинтар несуть парне число квітів. Але він не зважав на ці слова – три і все, так любила його Оленька.

Минулого року Володимир не зміг поїхати до хутірця. Грип звалив. І хоч на тридцять перше ніби уже й перехворів, але почував себе не добре. А тут ще знайома, колега по роботі відраяла. Мовляв, дорога неблизька, можна застудитися і хворобу назад вернути. З нею і зустріли Новий рік, у його квартирі.

– Нічого, поїду пізніше, – заспокоїв себе Володимир. –тещі напишу, поясню.

Але минав час, а він так і не написав. Додзвонитися теж не міг. Не було вісточки і з хутірця. «Образилася старенька, – подумав Володимир. – Але чого?»

Розтанула зима, збігли весняні води, промайнуло літечко й осінь. І ось знову кінець року. Володимир на вокзалі. У целофановому пакеті, акуратно загорнуті у папір – щоб не померзли – три білосніжні хризантеми. Він покладе їх на могилу Ольги і сьогодні ж повернеться назад. Домовився з друзями піти до ресторану, зустріти у компанії Новий рік.

Дизель повз надто повільно. На кожній зупинці тріщали двері і машиніст сердито оголошував: якщо і далі так буде – зупинить поїзд.

Володимир нервував. Ще не встигне назад повернутися. Кому потрібні ці його жертви? Покiйній? Скоріше це звичка, якийсь видуманий обов’язок.

Ось, нарешті, і село. Володимир скочив з підніжки. Перед очима прослалося біле полотно снігового поля. Скільки ж то топати треба лише туди, – подумав. – А потім – назад.

В уяві постали нелегкі кілометри. Ні сліду у полі, ні доріжки. Майнуло бажання ускочити назад у дизель і хоч у тісноті, але повернутися до міста. Не встиг, поїзд уже набирав швидкості.

Копався снігом, проклинаючи свою порядність. Десь на середині дороги помітив, що у пакеті з хризантемами обірвалась одна ручка. А що ж з квітами? Його здогади справдилися. З газети стирчали лише стебла. Білосніжні пелюстки безсило лежали на дні торбини. Володимир витряс рештки квітів на землю. Через хвильку ніжні пелюстки злилися з білим снігом.

Хутірець зустрів Володимира настороженою тишею.

– Спочатку піду на могилу, потім загляну до тещі, – майнула байдужа думка. – Могилу, напевно, присипав сніг, теща стара, нездужає сніг прокидати.

Могила була без снігу. Вела до неї акуратно розчищена доріжка. Володимир зупинився: може, заблудив? Бо он поряд ще одна могила. Здається, її тут не було в останній його приїзд. Ні, все так. Видно вже й портрет його Ольги на могильному пам’ятнику.

Підійшов ближче. На могилі лежали три білосніжні пухнасті хризантеми. Ставало якось моторошно: від самотини, від тиші, від довколишньої білизни. Не встиг навіть сказати Оленьці свої звичні слова: ось я і приїхав, привіз тобі твої квіти.

Хтось поклав замість нього на її могилу хризантеми. І хтось ішов прометеною доріжкою, Володимир почув кроки.

Йшла жінка з дівчинкою. Привіталася.

– Я чекала, коли ви приїдете. Тітка, Ольжина мати, просила передати вам ось це, – незнайомка простягнула йому пакунок. – Там заповіт на хату, казала, що крім Оленьки і вас у неї нікого більше не було.

На його обличчі з’явився подив.

– Старенька померла. Ще минулого року, – пояснила жінка і повернулася йти.

– Зачекайте, а ви, хто ви? – ступив за нею Володимир.

– Я? – перепитала незнайомка? – Марія. Я тут живу.

– Але ж.

– Ніколи не бачили мене на хуторі? Я недавно повернулася з міста. Народила Катрусю і приїхала жити сюди. У місті нас нічого не тримало. Ні роботи, ні квартири. А тут. Треба ж комусь доглядати, – кивнула на засніжені горбики. – Правда, Катрусю? – пригорнула доньку.

– А квіти? – не відступав Володимир.

– Я принесла їх на могилу вашої дружини. Вони у мене якраз зацвітають під Новий рік. Ваша теща повідала, що ви завжди у цей час привозите хризантеми на могилу її Оленьки.

Тільки минулого року, здається, вас не було. От я і подумала.

Володимир відчув, як червоніє.

– Ой, що ж це я? – зніяковіла і незнайомка. – Ви ж стільки шляху пройшли, стомилися. Ходімо до хати, чаєм пригощу, з малиною. Пирогів напекла, Новий рік зібралися з Катрусею зустрічати. А дороги до нас узимку справді перевіяні, ніякою автівкою не добратися.

Володимир усміхнувся. До хутірця і восени чи навесні, та й навіть влітку, коли рясні дощі розмиють польові манівці, машина не доїде. Не раз і сам залишав авто на трасі. Та зараз, при теплому погляді Марії, це якось не мало значення.

Володимир пив гарячий чай. Далекими, нереальними здавалися йому місто, вечірній ресторан, друзі, з якими мав зустріти Новий рік.

– Боже, я ж років три не був у відпустці, – подумав уголос.

– Ви щось сказали? – повернулася від плити Марія. – Ще чаю?

– Долийте. Гарячого, з малиною.

Відчував, як n’янке тепло розливалося по всьому тiлу.

Як це вона, Марія, сказала про могили? Треба ж їх комусь доглядати. Він стільки років не був у відпустці.