УКРАЇНА LIVE

Перед народженням кожного із семи своїх дітей я змушена була давати розписку лікарям у тому, що знаю, які небезпеки на мене очікують. У мене – вада серця, а з такою вадою вагiтність і пoлоги – велике навантаження, – серце може не витримати.

Але я так любила дітей! Вірила, що від “Бога нагорода — плiд лoна”, як написано в одному псалмі. І – з Божою допомогою виношувала і на­рoджувала здоровеньких малюків.

Але восьма вагiтнiсть просто приголомшила усю мою родину, найбільше – мого чоловіка. Він має добрий характер, також дуже любить дітей, але звістка про восьму дитину викликала в нього розпуку. Тоді ми удев’ятьох мешкали в одно­кімнатній квартирі, часи були складні: зростання цін, безробіття, нестабільність. Та і я вже не була молодою, збільшувалася небезпека різних ускладнень і для мене, і для дитини.

Напевно, за інших обставин, у чоловіка і думки про абoрт не вникнуло б. Але тоді він почав переконувати мене перервати вагiтнiсть. Моя сестра – лікарка. І він навіть вже був домовився з нею про безкоштовний абoрт. А щоб я довго не роздумувала, поставив питання руба: якщо не робиш абoрт, я йду геть. Що робити? Як переконати його прийняти це малятко, не противитися Божій волі? Я гарячково шукала відповідь на це питання, бо нізащо у світі не погодилася б на абoрт, але і втрачати чоловіка не хотіла. Тепер думаю, що він ніколи б не залишив мене і дітей, а говорив тоді так з розпачу, йому в ту мить просто було дуже важко на душі від переживань і тривоги. Ще й всі намовляли його, аби я зробила абoрт. Та мені було байдуже, до всіх, мені б схилити на свій бік свого Івана!

Було дуже тяжко на душі. Але я вставала рано і говорила: “Боже, я – твоя, віддаю усі свої пе­реживання у Твої руки. Знаю, ти зробиш так, як найкраще для мене”.

Щось спонукало мене піти радитися у Фонд св. Володимира, що опікувався багатодітними родинами. “А ви приведіть чоловіка до нас”,- порадили там. “Та він і чути ні про що не хоче”. “А ви вдайтеся до невеличких хитрощів”.

Так і зробила. Чоловік – шофер, його маршрут пролягав повз будівлю фонду. Одного дня попросила його мене підвезти у справах. Іду в машині і прошу чоловіка коло фонду стати -мовляв, у тyалет забігти. Він зупинився, вийшли ми удвох, а у фонді його вже чекали.

Пізніше чоловік розповідав, що найбільше вразили його слова: “Якщо ти це зробиш, Іва­не, те малятко завжди бути дріботіти своїми крихітними босими ніжками за тобою, ті кроки відчуватимеш все життя, і не зможеш спокійно зайти до церкви. Не роби цього, Іване. Дай цій дитині народитися”.

Після тієї розмови Іван вже був на моєму боці.

Через кілька місяців у нас нарoдився симпатичний маленький Іванко. Стараннями фонду мерія надала нам велике чотирикімнатне помешкання. І невдовзі у нас народився ще один хлопчик! Під час цієї, останньої вагiтності, ми вже не переживали так, як минулого разу. Діти у нас працьовиті, допомагають у всьому, маємо город, не ледарюємо, з Божою допомогою проживемо, вигодуємо усіх дітей! Душа радіє, як стомлений батько приходить з роботи, а малеча, наче ті пташенята, біжить з усіх боків до нього, обіймає, горнеться.

Звичайно, у житті багатодітних родин про­блем і труднощів вистачає, але в такі хвилини розумієш, що жодні скарби світу і матеріальні багатства ніколи не подарують такого щастя, як дитячі обійми.

Ще коли ми мешкали в однокімнатній квар­тирі, завітала до нас австрійська делегація – по­дивитися, як живуть багатодітні українські сім’ї. Ось австрійський журналіст, із здивуванням оглянувши наше крихітне помешкання, взявся розпитувати: “А з чого ваш раціон щоденний складається?”. “Маємо город, і основне наше харчування – власна городина: картопля, капус­та, огірки”. “А чи маєте медичне страхування”? “Ні, – кажемо, не маємо”. “Чи рахунок у банку є у вас?” “І рахунку немає”.

-А як же ви живете? – дивуються.

-А так і живемо. І на життя не скаржимося.

Учора – у день Різдва Богородиці – на мої іменини зібралися усі мої діти, прийшли старші вже зі своїми сім’ями. “Боже, – думаю, і коли вони виросли?” Згадалося усе пережите, але ні на мить не пошкодувала, що нарoдила дев’ятеро дітей. Хтось своїми розкішними хоромами чи ав­тами тішиться, хтось – кар’єрою, а я своїми дітьми – головною нагородою від Всевишнього.

Марія, 53 роки. Кіріос.