“Їдьте до чудотворних каменів, на яких три сліди, і буде вам малюк”: Майже дев’ять років прожили Ольга з Тарасом, а дітей немає

Оля часто заходила в магазини дитячого одягу. Спостерігала, як щасливі матусі купують своїм донечкам-синочкам крихітні речі, маленькі тапочки, мініатюрні шкарпетки, кофтинки та іграшки. А коли виходила, ховала очі за темними окулярами, щоб ніхто не бачив її гірких сліз. Майже дев’ять років прожили Ольга з Тарасом, а дітей немає. Зверталися і до лікарів, і до знахарів, ніякого толку. Заповітні лелеки в цей час поспішали до інших сімей.

– Дивись, Олю, за своїм чоловіком, – сказала колишня одногрупниця, яка працює разом з Тарасом. – За ним Віка в’ється. Нахабне дівчисько. Не встигла й місяця попрацювати, а вже чужим чоловікам голови крутить.

– Гарна?

– Ноги від вух.

Тарас був чудовою людиною, але останнім часом щось змінилося. Став мовчазним, почав кyрuти, хоча до сuгaрет був байдужий. На запитання дружини, що сталося, відповідав: все в порядку. І ось Тамара розповіла про якесь дівчисько. Оля не уявляла, що Тарас може піти з її життя.

Вони закохалися, коли були студентами-першокурсниками. Він називав її «моя дівчинка». Вона й не помітила, що останнім часом чоловік до неї так не звертається. Від нього почало віяти прохолодою.

– Знайома розповіла про жінку, яка допомагає таким, як ми. Може, поїдемо? – запитала Оля у чоловіка.

– Не вірю я в це. Хочеш – їдь сама.

– Тарасе!

Той не дослухав, пішов в іншу кімнату. А на наступний день вперше повернувся додому пізно, напiдпuтку, з запахом чужих парфумів. Ольга відразу подумала про Віку. Тарас чекав скaндaлу. Він хотів цього.

Так було б легше сказати дружині, що він втомився від очікування її вaгітнoсті, змирився, що у них не буде малюка. Ляснув би дверима, щоб ще трохи поніжитися в обіймах юної колеги. А потім повернувся б додому. І Оля б мовчала.

У неділю Оля збиралася в місто, де пройшли студентські роки. Це місто було рідним її дyші. Находившись, вона присіла на лавку, щоб послухати молоденького скрипаля. Веселі і сумні мелодії торкалися людських дyш.

– Добре грає, – почула Оля поруч з собою.

Кивнула у відповідь.

– Але ваше сeрцe не чує.

Оля з цікавістю подивилася на свою співрозмовницю. Незнайомка середніх років приємно посміхалася. Чомусь захотілося відкрити перед нею книгу свого життя.

– А тепер послухайте мене, – жінка торкнулася Ольгиной руки. І від цього дотику стало раптом так спокійно. – Якщо не допомагає медицина, потрібно звертатися до природи. Бо природа – це Творець. Маленька рослина має чудодійну силу від недуг. Крапля води – дарує життя. Природа – це віра, земна молитва.

Незнайомка розповіла про одне село і цілющі місця. Там є камені, на яких – три сліди. Кажуть, їм п’ять мільйонів років. Один слід – Богородиці, другий – Миколи Чудотворця, а третій – маленької дитини, яка, можливо, з Божою Матір’ю була. Ці таємничі сліди приносять удачу і лікують. Треба встати на сліди босими ногами і звернутися до Небесного Отця про найпотаємніше. Він почує.

– Їдьте туди з чоловіком, – радила жінка.

Оля слухала розповідь, як добру казку. І не помітила, як незнайомки не стало. Хотіла подякувати. Але її ніде не було. Згадала бабусині слова: Господь звертається до нас чужими устами. Може, це той самий випадок. Вона довго просила чоловіка, щоб погодився на поїздку.

– Це останній раз, – пообіцяла Оля. – Якщо виявиться марно, я відпущу тебе. Зможеш знайти жінку, з якою будеш щасливий. А, може, вже пригледів.

Тарас погодився. Вони приїхали в це місце вранці. Ось і долина, про яку розповідала жінка. Вся в квітах, як ніби її засіяли ангели. Ольга ніколи не бачила стільки різнотрав’я, сонні бджілки повільно смакували прохолодні квіти і дзижчали над бутонами.

До каміння ведуть досить круті сходи. Їх повільно долають люди похилого віку, батьки з маленькими дітьми. Оля встала на першу сходинку, другу. Тарас взяв її під руку, щоб підтримати. Усміхнувся. Вона посміхнулася у відповідь. Стало легко і щасливо. Ось і сліди. Роззулася. Торкнулася босими ногами каменю. Дyша творила молитву. Нічого не просила у Небес, тільки дитину.

– У вас буде двійня, – сказала здивована лікар, яка знала Ольгу роками. – Давно не навідувалися. За кордоном лікувалися?

Подружжя очікували хлопчика і дівчинку. Сина назвуть Святославом. А дочка – Богданою. Ці діти – найцінніші дари Творця.