«Ти, Маріє, – жінка другого сорту» – сказав мені чоловік, а через 15 років прийшов до мене пoмиpaти

Їду в обласний центр в лікарню до свого чоловіка. Не знаю, чи можу я його так називати після всього, що між нами було, але совість мені не дозволяє чинити по іншому. У нього pак. Лікарі кажуть, що жити залишилося недовго. Сумно.

Два тижні тому він вперше після 15-ти років з’явився на порозі нашого будинку. Я й не зразу його впізнала, бо вигляд у нього був дуже поганий. Іван нічого не говорив, благально дивився на мене, а сльоза, що бриніла на очах, красномовно говорила за нього: «Прости, Маріє».

Я не відразу зрозуміла, що маю робити. Він мовчить, сльози капають, почувається погано. Я перша розірвала тишу і запитала: «Що трапилося? Чому ти повернувся?».

І тоді згадалося мені, як на цьому ж місці на подвір’ї, 15 років тому (нам тоді було по 42, двоє діточок) мій Іванко пафосно, без жодного співчуття і жалю обізвав мене «жінкою другого сорту», зібрав свої речі і поїхав в Росію на роботу.

Як пізніше виявилося, у нього там давно вже була інша жінка, всі про це знали, та не наважувалися мені сказати це у вічі.

В нашому селі практично всі дорослі, здорові чоловіки працювали в Росії, і багато зних, як і мій Іван, вели подвійне життя. Зручно – люблять і там, і тут. Так і живуть люди в українських селах. Класика.

Та Іван такої класики чомусь не захотів, і вирішив піти до неї назавжди. То б нічого, якби по-тихому. Але ж ні, він наостанок ще вирішив сказати, що він про мене думає: що я ніхто без нього, недолуга, пропаду «як ксьндзові качата», і господиня я нікудишня…

Та найбільше мене вразила фраза: «Ти, Маріє, – жінка другого сорту. Мені ніколи не було з тобою так добре, як з нею».

Добрі люди розказали, що його «жінка першого сорту» дуже добре виглядає, доглянута, власниця місцевої фірми. Справді, мені з нею не тягатися. Тому відпустила. А Іванові слова боляче в’їлися в серце на довгі 15 років.

Дітей «доводила до людей» я сама, бо Іван вирішив, що більше допомагати нам не буде, що хоче і для себе трохи пожити.

Діти виросли, одружилися. Я періодично їду в Польщу на сезонні роботи. Все налагодилося, і тут на порозі він… мій Іван, але вже хворий і немічний, – просить допопомоги.

«Чому ж тобі твоя «зірка» не допомагає? Як здоровий, можеш заробляти гроші, – то потрібний. А як захворів, – вигнала?», – не могла я ніяк вгамуватися.

Іван нічого не відповідав, бо було йому дуже зле. Прийняла, влаштувала в обласну лікapню для підтримання оргaнізму, бо надії на одужaння немає, нажаль.

І пригадалися мені слова моєї сусідки, коли я гірко плакала за Іваном: «Почекай трохи. Бачиш годинник? Його стрілка теж рухається спочатку вверх, але потім – обов’язково вниз».