– Бабо, де моя мама? Ти казала, що мама приїде на Великдень. А її немає.

П’ятирічна Настуня вибігла на вулицю і розплакалася.

– Бабо, де моя мама? Ти казала, що мама приїде на Великдень. А її немає.

– Ви просто схожі на її маму, – каже жінка й переливає мені з відра свіже молоко в банку.

– Ця дитина ні пити ні їсти не хоче. Лиш маму виглядає. Я не можу пантрувати ї цілий день. У мене корова, свині, та й ходжу в райцентр на роботу. Донька хоч і висилає гроші, але малій тяжко. Боюся розбалувати.

– Тьотю, а як вас звати? – питає мене. – Я думала, ви моя мама. Бабо, бабо, но коли вже мама вернеся з Польщі?

– Настусю, я казала: на Великдень. Пусти тьотю дому, її хлопчик малий чекає.

– Тьотю, а як звати вашого хлопчика?

– Олежик, – витираю сльози Насті. Дівчинка вхопила мене за руку і притулила до щоки.

– Знаєте, тьотю, мені мама снилася. Що привезла мені багато-багато подарунків.

–Мама буде тебе хвалити, коли приїде, якщо бабуся розкаже, що ти чемна і їж багато.

– Тьотю, а можна з вами? Я буду вашою, можна? А який у вас хлопчик? Маленький? – не заспокоювалася Настя. – Я буду його бавити.

– Маленький, – погладила дівчинку по голові. – Хлопчик хвoренький, кашляє. Тобі не можна зі мною.

– Но та най п’є ваш хлопчик наше козяче молочко. Буде здоровий.

У Настусі, крім мами й бабусі, нема нікого. Олена розлучилася з чоловіком, коли малій минув рочок.

– Не довчилася. Мусила кинути університет, бо дуже їй свербіло. А тепер – по заробітках. Татко Каті був непутящий: пив і гуляв. Не чоловік, а пекло. Може Олена там собі файного чоловіка знайде.

Дорогою додому йшла і думала про Настусю. Без батька й без матері – на шиї у бабки. Та хоч і молода ще, але ніколи не замінить внучці маму.

Пригадую, в одному з дитсадочків робила опитування малечі. Це було до дня Святого Миколая. І от одна дівчинка надривним голосом відповіла мені: «Не хочу подарунків. Хочу, аби моя мама повернулася з Москви. Вона поїхала туди бавити чужу лялю. А мене покинула на бабусю й дідуся. Я не бачила її вже два роки – лише на фотках».

– Я чую тільки голос мами по телефону двічі на місяць, – поскаржилася. – Вона не приїжджає ні на Новий рік, ні на Різдво, ні на Великдень. Не треба мені її подарунків. Мені треба її – живу, – ображено сказала.

Вихователька пояснила, що ця дитина розумна не по роках. Але сумна. Може розплакатися без причини. Але причина є. Погодьтеся!

Маріанна ШУТКО