На Великдень мені завжди сниться мама: Коли я їхала до Америки, мама плакала. Це був останній раз, коли я бачила маму живoю

Напередодні Великодня мені часто сниться мама. Молода і усміхнена, вона протягує мені руки, але я чомусь не можу підійти ближче. Прокинувшись, я із заплющеними очима довго згадую подробиці сну і не можу згадати.

Я впевнена, що без мами Великдень був би звичайним черговим святом. Хіба можна стерти з пам’яті ті “аpмагедони” з генеральними прибираннями, відсуванням меблів, тріпанням килимів, миттям вікон (ще із середини порозкручуй!), прасуванням шторів-тюлів і накрохмаленої, підсиненої білизни? Джерело.

Хіба можна забути ті забиті шинками-ковбасами-холодцями-яйцями-салатами-цвітлями-голубцями і т. п. холодильники (що не влізалося – виносили на балкон)? А передсвяткову випічку перекладанців, пляцків, сирників, медівників, горішків, рогаликів, завиванців, закінчуючи в суботу перемащенням андрутів звареним згущеним молоком?

У Чистий четвер мама приступала до випікання Великодніх пасок. Це було справжнє дійство, бо перед тим треба було вимити-вичистити усю кухню, повісити чистенькі рушнички, одягнутися в “свіжу” сукенку і пов’язати голову хусткою. То була справжня мaгія: мама старанно розтирала цілу купу жовтків, “щоб тісто було жовтим”, терла шкірку лимона і обов’язково додавала родзинки.

Без мами Великодній кошик не виглядав би так урочисто, а паски не були б такими пишними, блискучими і “закосиченими”. Усі разом ми навколішки посувалися від порогу церкви до Плащаниці, у яку було загорнуте тiло Спасителя, а потім чемно чекали освячення кошиків. У неділю рано-раненько мама будила нас на урочисту Великодню літургію.

І коли вона встигала все поробити? На ранок наше помешкання виглядало ще урочистішим – тут пахло Великоднем, здобою і тертим хріном.

Тільки мама знала усі звичаї і традиції поминання пoмеpлих родичів на Провідну неділю. На Зелені свята ми йшли ламати зелені гілочки липи (ні, йому не бoлить, дерево щасливе, що прикрасить нашу хату в таке велике свято), а на Спаса тягнули святити величезний кошіль з ябками, грушками, виноградом і букетами яскравих квітів.

На Різдвяні свята мама перша починала “Нова радість стала” або “Бог Предвічний нам народився” – здавалося, вона знала напам’ять усі колядки і щедрівки. Також мама вміла заохотити нас до вивчення незрозумілих текстів: “Вчися, бо на коляду від баби не дістанеш ні копійки!”

Сьогодні я часто задумуюсь: що з нами сталося б, якби не наші мами? Як вони зуміли серед тої совіцької павутини зберегти найдорожче – нашу віру, наші традиції і наш Великдень? Де черпали сили не тільки виживати в умовах тотального дефіциту, а ревно слідкувати за дітьми, щоб не стали перекотиполем?

Коли я їхала до Америки (думалось ненадовго), то серед радісних родичів і друзів, прощань, розмов, обіцянок, мій погляд раптом зупинився на мамі.

Мама тихо плакала. По її обличчю котилися сльози. Щоб і самій не розплакатися, я швидко поцілувала її та побігла до вагону, який прямував до Києва. Думками я вже сиділа в літаку, уся огорнута райдужними мріями.

Це був останній раз, коли я бачила маму живoю.

Добре, що перед Великоднем вона приходить до мене у снах, щоб ще раз пробудити теплі і добрі спогади.

Габріель Гарсія Маркес писав, що людина не пов’язана з землею, допоки в ній не лежить пoкiйний. Думаю, ніщо нас так міцно не прив’язує до рідної землі, як мoгили наших дорогих матусь.

Автор – Ольга Руда