“Я все знаю, мені однокласники в школі сказали, що ти мене удочерила. А ще, що мене знайшли в під’їзді!“

Темний під’їзд багатоповерхівки. Осінь. Холодно. Тихо. Лише чути, як свистить вітер у компанії бетонних стін будинку. Цю тишу перервав плач дитини, яку мати-зозуля тільки що залишила на порозі однієї з квартир. Так відбулося перше знайомство маленької Насті зі світом.

Тим часом спокійно спала Ірина. Вона бачила свої щасливі сни. Сни, у яких до неї в гості приходила маленька дівчинка і вони разом гралися іграшками. Прокинулась у сльозах, як завжди. Бог не дав Ірині дітей, а тому маля було її нездійсненною мрією. Цю мрію поділяв із нею і чоловік Петро, який любив Ірину понад усе на світі.

Так у них життя склалося, що спочатку робота, а вже потім сім’я. Ірина працювала вчителькою, тож новина про підкинуте немовля швидко знайшла свого адресата. Жінка не тямила себе від щастя. Ось воно, її маля! Послане самим Богом. Тепер вона не буде із сумом дивитися на чужих дітей, бо в неї буде своє, рідне. Швидко оформила всі документи — і вже тримала на руках маленьку дівчинку, котрій згодом дала ім’я Анастасія.

Настя росла веселою і доброю дівчинкою батькам на радість. Нічого, що проводять біля неї свої безсонні ночі, зате вона — їхня маленька Настя. Спочатку дитсадочок, потім школа, уроки гри на фортепіано. Ірина більше не прокидалася в сльозах, їй почали снитися кольорові сни. Життя ішло як по маслу. Та навіть найкраще масло колись псується.

Одного дня Настя прибігла зі школи у сльозах:

— Ти — не моя мати! — крикнула Ірині. Слова болісно вpiзалися тій у сeрцe.

— Що ти таке, Настю, кажеш? Як не твоя? Я ж тебе люблю. Як ти можеш таке казати, доню?

— Я все знаю, мені однокласники в школі сказали, що ти мене удочерила. А ще, що мене знайшли в під’їзді! Я все знаю! — крикнула й кинулась до кімнати. Дівчинка ходила ще тільки в третій клас, а вже зустрілася з дитячою жopстокiстю. Хіба дітям зрозуміти, що мати не та, яка нaрoдuла, а та, яка виховала.

Ірина розгубилася. Не знала, що вдіяти. Підійшла до Насті. Пригорнула. Донька вирвалась із материних обіймів і побігла на вулицю. Вискочила прямо під колеса автомобіля. Добре, що водій устиг зупинитись.

— Мамо! — вирвалось із гpyдей Насті. Сльози потекли по щоках, а згодом переросли в безперервний плач.

— Бачиш, усе добре. Не плач! — Ірина знову обняла дівчинку. Цього разу вона вже не втекла.