“Не знаю, тату, як ти це сприймеш, але у мами в Італії є інший чоловік, вона не повернеться”

Впорався, слава Богу! Картопля викопана, буряк і морква в погріб заховані, капуста заквашена і яблука в ящики зібрані, червонощокі, хоч на виставку вези. Михайло обійшов город і сад і сів на лавку біля будинку.

 

 

Він досить муркотів щось собі під ніс, мов кіт, теж примостився біля нього. Все його п’ятдесятирічне єство випромінювало спокій і умиротворення.

Ось тільки листя замучило! Скільки з ним не борись, а воно падає і падає, цієї осені. Шарудить, немов якусь щемливу ностальгію навівають, – крутяться думки в Михайлової голові. І добре йому на душі, і дивно. Щось діється в ній.

Зима буде довгою і суворою, – почув учора з екрану телевізора. Але йому не страшно. Не замерзне. Он дрова сохнуть в сарайчику, влітку нарубані і акуратно складені, як і личить господареві. А ще гріє серце Тая – його кохана. При одній згадці про неї очі Михайла поблискують, губи чіпає усмішка, в гpyдях щемить.

Коли його Марія в Італію зібралася, він і просив, і благав, і на коліна ставав. Просив жінку, щоб одумалася. Ну, чого їй ще вистачає! Будинок – повна чаша.

Єдина дочка вийшла заміж за багатого чоловіка, живе в столиці. Але Марію немов підмінили. Все після того, як подругу свою зустріла інститутську, яка вже багато років працювала в Римі.

А вона ж трієчницею була! – Не вгамовувалася. А тепер – пані! Вся в золоті! Салони краси тримає і у нас, і в Італії. А я на свою вчительську зарплату чого домоглася? Крім городу, курей і свиней нічого не бачила. Подивився б ти на її руки – всі в золоті, манікюр, ніжні, як у дитини, а мої.

Не заздри, вгамуйся, – заспокоював дружину Михайло. Багаті теж плачуть, – перекладав на жарт. У неї ні дітей, ні чоловіка ні, для чого ці гроші, для кого живе?

Живе … Ти точно сказав, добре помітив. А я – мучуся!

Оформила пільгову пенсію, зібрала валізу і тільки Михайло її і бачив. На емоціях поїхала. Перший рік взагалі не давала про себе знати. Потім стала доньці гроші надсилати і йому привіт передавати. Спершу Михайло дуже переживав.

Не знаходив собі місця. Тільки рятувався, що роботою. Згодом звик жити один. І пенсії військового йому вистачало. Продукти всі свої були – з саду і городу. Після від’їзду Марії корову він продав, а кролики і кури добре розмножуються, як в селі без господарства?

Дочка жила в столиці, до батька рідко навідувалася. Ось одного разу він вирішив відвідати не тільки дочку і зятя, як внучку, Катю, якій шостий рік виповнився. Накупив подарунків, зарубав індичку, яєць набрав, і поїхав до столиці. Після святкової вечері дочка відкликала його і каже: «Не знаю, тату, як ти це сприймеш, але у мами в Італії є інший чоловік, вона не повернеться.

Є і є, донечко, що тут поробиш, серцю не накажеш, я це давно зрозумів, – а у самого стислося від болю в грyдях, в скронях застукало, але він не подав виду. Ледве ніч провів, а завидна поспішив додому.

Чоловіче, ви мокнете, зайдіть під навіс! Ви що, глухий! – долинув до Михайла незнайомий голос і тут же хтось потягнув його за рукав. За важкими думками він і не помітив, що стояв під проливним дощем.

У вас щось трапилося, з вами все в порядку? – заглядала йому в очі молода жінка.

Дякую все добре! – відповів Михайло і обвів поглядом все навколо. На зупинці їх було двоє. Незнайомка теж чекала автобуса до їхнього села. Михайло глянув на неї.

«Теж мені мати Тереза», – подумав і став діставати хустку, щоб витерти мокре обличчя.

Перший раз бачу такого чоловіка, який так любить дощ, – Не вгамовувалася попутниця. – А він зараз не теплий, застудитися можете. Здоров’я берегти потрібно! Ось прийдете такий мокрий в будинок, що вам дружина скаже? Ой, напевно, по голівці не погладить. Облає, ще й як!

Михайло дивився на жінку, слухав її мелодійний голос, немов пісню. Він заспокоював його, на душі ставало тепло, а по тілу повз холод.

«Напевно, точно захворію», – подумав. – А ви до кого їдете? Я в Антонівці, всіх знаю, – запитав незнайомку.

Дуже добре, що знаєте, підкажете мені, де живе Михайло Зімін, я до нього у справі, – зраділа жінка.

У якій такій справі? – здивувався чоловік, почувши своє прізвище.

Та не дуже хорошій. Робота у мене така. За процесом його розлучення з дружиною, яка за кордоном.

А ви можете прискорити цей процес? – несподівано для себе запитав Михайло.

Ой, не знаю, що за чоловік виявиться, як все піде.

Все добре піде, – відповів Михайло. – Як вас звати?

Таїсія, будемо знайомі, – подала руку жінка.

Вони довго розмовляли, пили чай, ласували варенням, дегустували молоде вино, – малинове, ароматне.

Тая розповіла, що теж давно одна. Взаємна симпатія поєднала їх. А може, щось більше, невидимо-ніжне, душевно-ностальгічне, щемливо-солодке і таке довгоочікуване.