Хата зайнялася, коли Івана не було вдома: поїхав до міста за покупками. Господарював сам, бо місяць тому дружина зібрала сумки і здійснила свою давню мрію: подалася до Італії.
На прощання мовила: «Діти наші вже, слава Богу, виросли, стали самостійними, з дипломами про вищу освіту, тож дадуть собі раду.
Ти, Іване, теж не пропадеш, добре, що в чарку не заглядаєш. Сподіваюся, що й не спокусишся на ту трутку. Руки маєш майстровиті, на хліб і до хліба заробиш.
Іван, маючи добре серце, ще й допоміг Ганні сумки нести до автобуса. Попрощалися сухо. Хоча не говорили, коли дружина повернеться, але обоє відчували: розлука – надовго. Може, й назавжди.
А потім і друга біда впала на Іванову голову. Того злощасного дня щось трапилось із саморобною газовою пічкою, вогонь вирвав двері, викотивсь у кімнату, і незабаром із вікон завалував дим, вирвалися хижі язики полум’я.
Повернувшись з міста, Іван застав на обійсті дві пожежні машини, гурт людей та обгорілі стіни, що ще зранку були новою затишною хатою.
Сніг довкола вкривав шар попелу. З подвір’я витікала й замерзала вода, якою заливали вогонь. Вона була чорною. Іван обмацував поглядом чорні стіни, і на його душі осідав чорний смуток. Як жити далі, за що братися? Підборіддя тремтіло від жалю за втраченим, але жодної сльози ніхто не побачив.
До сусідів жити не пішов, хоч і кликали. Облаштував сяку-таку комірчину й мешкав у ній, щодень відвойовуючи у заграбастаного вогнем бодай кілька сантиметрів. Найперше вставив вікна, бо ж зима. Потім узявся здирати-зішкрябувати сажу із закіптюжених стін, заштукатурював, білив їх.
Родичі та сусіди допомагали, чим могли: і грішми, і будівельними матеріалами, і робітничими руками. Кілька дощок, жменю цвяхів, відро вапна – все приймав Іван, за все дякував.
Були й такі, що не відгукувалися на його прохання, вдавали із себе бідних, при випадковій зустрічі відверталися від нього. І це він фіксував. Завів спеціального зошита, й увечері, перед тим, як іти до складеного з ящиків ліжка, записував, що від кого отримав.
Ручка випадала з пальців, котрі не хотіли гнутися, натомлені виснажливою працею, але Іван уперто клав рядок до рядка. Наче цеглини в стіні, де змушений був їх замінити.
Коли пізньої осені, через дев’ять місяців після пожежі, більш-менш упорядкував хату, то влаштував щось схоже на новосілля. Було воно і веселе, і сумне. Чому так – пояснювати не треба. Запах диму досі не вивітрився з помешкання, а попід очима Івана назавжди залишилися чорні півкола.
За позичені столи, бо свого мав тільки одного, власноруч збитого, господар посадив усіх, хто допоміг йому в біді. Пригощення було скромним, але всі розуміли причину такого. Коли горілка розв’язала язики, хтось запитав у хазяїна, чому на краю стоять кілька чарок, накритих шматком хліба.
– Це що, за пoкiйників? По кому пам’ять? – По моїх пoкiйних родичах та друзях, – спокійно пояснив Іван.
– Ні, вони живі, але для мене – пoкійні. І так буде до кінця мого життя. Вони мені нічим не допомогли. Вогонь знищив не тільки мою хату і те, що в ній було, а й їхні дyші.
Тож я викреслив цих людей із списку своїх родичів та друзів. Й Іван, розгорнувши того самого зошита, показав закреслені прізвища. Прочитати їх не дав. Мовляв, Бог суддя тим черств’якам та брехунам.
Коли говорив про це, підборіддя тремтіло. Як тоді, після пожежі.
Реалізація закону вимагатиме суворого дотримання норм захисту даних та відкритого діалогу з громадянами, щоб подолати…
Обвал гривні? Експерти спрогнозували, скільки невдовзі коштуватиме долар. Здорожчання готівкового долара очікується вже до кінця…
У 2025 році чорнобильці зможуть отримати надбавки до пенсій в розмірі 2361 грн. Про це…
В Україні вже почали вручати повістки через пошту. Але суттєве покращення мобілізаційного процесу поки не…
Погода у грудні в Україні дійсно дивує. Спершу сонячно, потім захурделить чи заллє дощами. З…
Нововведення обіцяють принести значні зміни, які позитивно позначаться на кожній родині та допоможуть виховувати нове…