УКРАЇНА LIVE

У нас на Чоколівці, в сусідньому під’їзді хрущовки, жила двірничка Надька. Така сутула, висока, сором’язлива жінка. Знаєте, цей старий тип двірничок: вічно червоне обвітрене лице, фарбовані кучері кольору “медь” і “циганські” сережки

І був у неї чоловік – рідкісний бухар – Вадім. Абсолютно демонічного вигляду осетин, колись, мабуть, красень, але вже на той час, коли мені було років 10, висушений алкоголем: почорнілий, тільки жили і кілька передніх зубів. Надька була значимою фігурою мого дитячого світу. Мордобої у них у квартирі і виклики міліції (розмови бабусі на лавочці про це), іронічні репліки і дотепи мого батька, Надькині скарги моїй мамі

“Слава з дівчатами розводе костри у под’єзді/грає в бадмінтон на клумбє/дзвонить у квартіри і тікає/зробили ковзанку перед под’єздом, люди падають/напіс…ли у мусорне відро Євгенії Васильовні”.

Одним словом, Надька була намертво і, здавалось, навічно вмонтована в моє дитяче життя. До тої міри, що коли я почула пісню “Надєжда – мой компас зємной, а удача – награда за смєлость”, дивувалася, як це так, що про Надьку співає сама Анна Герман.

І ось, Надька влаштувалась на півставки в нашому сусідньому овочевому, стала продавати томат-пасту з металевих лотків, квашені кавуни, капусту й сік у конусах. І одного фатального дня прямо на роботі запала в душу полковнику КДБ у відставці Алєксєю Юрійовичу, вдівцю з сусіднього будинку. Для Надьки, ясне діло, це був прорив в інші світи, порятунок від Вадіма, пізнє кохання, давно очікуваний і заслужений дар з небес. Дуже швидко поголос по будинку понісся такий, що, мовляв, Надька ошаліла, вигнала чоловіка к чєртям і виходить заміж за старого діда. І ось в якийсь день, вже після скандалів, розводів і судів за квартиру (сусіди ходили в суд свідками), приходить осетин Вадім прощатися до Надьки. Вона, ясне діло – лише на поріг пустила, мовляв, досить ти моєї крові випив, Вадік, но я все прощаю, іди собі з богом, я зла не держу….

І що ж Вадік? Вадік, зарухавши зарослим кадиком, бере її голову жилавими худими руками з алкогольним тремором “я тебя благословлю на прощаньє” (потім цей жест переповідався і обговорювався в деталях ще роками у дворі) і відкушує Надьці носа. Майже половину. Ті сусіди, що спостерігали цю сцену у вічка своїх дверей, розповідали потім, що ніс теліпався фактично на ниточці. Викликали швидку, вдалося сяк-так пришити назад, але, ясне діло, вже не ніс, а червону набухлу картоплину. І так він і залишився – сизочервною причепленою гулькою.

Любов КГБіста Алєксєя Юрійовича не пережила такого випробування, він “не захотел скандала, все таки из органов, к чему это все в моем возрасте, все эти страсти-мордасти”. Надька звільнилась з овочевого, щоб люди не витріщались на її пришитий ніс і роками після того до сходу сонця мела двір.

Ця історія так потрясла мою дитячу уяву, що я іноді прокидалась від звуку її мітли на світанку, знаєте від цього шух-шух, сідала на підвіконня і слідкувала за Надькиною сумною головою у хустці і за її спиною у Вадімовому старому бушлаті. Іноді, пізньої осені над цим бушлатом зі спини піднімалася пара.

Сьогодні зранку, через тридцять років, мене знову розбудило це шурхання мітли (двірник замітав опалий вишневий цвіт). І ось я знову лежала і слухала це шух-шух нашої незабутньої Надьки, згадала про її пласкі сережки, мохерову виходну кафту (фіолетову), про Надькину щасливу щербату усмішку на тлі пощерблених кахлів нашого овочевого, про мою вулицю Донецьку всю в липах, ранкові сутінки і тумани, ліхтар перед моїм вікном, вогні і звуки близького аеропорту Жуляни.

І – як не дивно – виплило в цьому напівсні – прекрасне дитяче відчуття благодаті. Передчуття довгого-предовгого і щасливого життя…