УКРАЇНА LIVE

У них немає жодної фотографії втрьох: камера то в руках у Андрія, то у мами, то у тата. Чегемскі водоспади, Ельбрус, Нальчикський парк. В обнімку, зимове південне сонце в очі… Буденне щастя, до якого вони йшли 27 років. Порізно. Три самотності, знову знайшли одне одного на планеті, де тільки втрачають.

Я ЗАХОДЖУ в цей будинок, який став притулком дива, і бачу всіх трьох так, як і повинно бути. Андрій підпирає спиною одвірок – йому так легше стояти, мама Алла метушиться з чаєм, тато Слава ледь помітний на екрані монітора. Ми – в Нальчику, він – в ізраїльському місті Беер-Шеві. Ми розмовляємо, він мовчить, лише зрідка то закурюючи, то зітхаючи. «Я з сином тепер назавжди і нікуди вже не подінуся», – простягається до нас через космос голос батька… І я думаю, о Боже, скільки ж їм ще доведеться надолужувати.

Свічка за упокій

15 грудня 1985 року – Алла ніколи не забуде цей день. І цю трикляту грубку в будинку, яку потрібно було топити, колоти дрова, коли Славіка не було поруч. А вона на 7-му місяці, вагітність була важка, двічі лежала в лікарні. Алла взялася за сокиру, змахнула і… Передчасні пологи. Вона – в триденному забутті. Їй навіть не показали немовляти, не дали понюхати його голівку, прикласти до грудей. Приходив Славік напідпитку, але вона його прогнала.

Лікар сказав, що хлопчик помер. Додому її забирала мама, зі Славою вони розлучилися.

– Я довго мучилася, що не побачила сина, що не показали, що все так раптово і дико закінчилося… Були думки, що, може, це помилка, трясла рідних, шукала свідків. А потім пішла до церкви і поставила свічку за упокій. Зі Славою вони знову зійшлися. Іноді вечорами вона ні-ні та проговорювалася: «А синочку зараз було б вже 2… Вже 3… 4…»

«Не мучся!» – відповів чоловік. Батьки Слави емігрували в Ізраїль. Він з’їздив їх відвідати – і завів розмову про еміграцію. Поки збирали документи, в Беєр-Шеві злягла з інсультом мати, і одночасно в Нальчику захворіли Аллині батьки. Він не міг кинути своїх, вона – своїх. Так і розійшлися…

– До мене, звичайно, іноді потім доходили чутки. Говорили, що самотній, що здає здоров’я… Але для мене це був вже пройдений етап життя.

Вона вийшла заміж. Розлучилася. Поховала батьків і всіх, одного за іншим, родичів: залишився один хворий брат, з яким ділила крихітну квартирку.

«Яке особисте життя!» – махнула на себе рукою. Все скінчилося.

«М’ясорубка»

110 осіб, сім ізольованих груп, «здорових там не було, м’ясорубка».

У Андрія – ДЦП, через що його відразу з пологового будинку віддали в державну установу. Що він запам’ятав? Операцію на ногах в 7 років, після якої не було ніякої реабілітації, і вони так і залишилися – покручені. Новорічні ранки, коли на своїх кволих ніжках виходив на сцену; запах дитбудинківських борщів; втечі, коли вилазили з хлопцями прямо з вікна і тижнями кочували по Кабарді; нянька, одна на групу з 24 пацанів, спляча з відкритими очима…

Директор дитбудинку, який забороняє писати листи за адресою мами, що зберігся в картці з пологового будинку. Самі ці листи, що повертаються відправнику одне за іншим, – це вже потім він дізнався, що будиночок той знесений… Він часто уявляв  її, маму: який у неї характер, голос, запах, колір волосся… Про тата навіть не мріяв.

Він пам’ятає, як хотів комп’ютер для себе, заробив консультантом в магазині техніки і купив. І як обрубувало його мрії на самостійне життя начальство дитбудинку, якому невигідно було давати сироті квартиру: «Хочеш жити сам? Так кому ти потрібен? Тебе вб’ють, як тільки вийдеш! Пенсію на руки не дамо!».

І ще запам’ятав, як на 26-му році його перевели в установу закритого типу, психоневрологічний інтернат, поставивши діагноз «недієздатний». Так їм було простіше. В дитбудинку його назвали Андрієм. Прізвище залишилося мамине – Гузєв. Він чинив опір. До нього тягнулися люди: до його блакитних очей, душі, що не приховує образ, і віри: «У цьому житті все ще може бути!».

Хлопець підняв шум, задіяв місцеву пресу: «намилив шию міністру і директору інтернату». З боями, але дали дозвіл пожити в сім’ї опікунів – великій родині бакинських адвентистів сьомого дня, які часто відвідували Андрія в дитбудинку. І як тільки він вирвався на свободу, зробив те, про що давно мріяв, – написав лист в «Чекай мене». Казенні стіни, жорстокі люди – ніщо не вбило в ньому віри, надії, любові. Дзвінок з Москви пролунав через тиждень.

«Ми її знайшли».
Тут, в Нальчику, всі ці роки вони жили пліч-о-пліч… У той же день дзвінок пролунав і в квартирі Алли.

– Я довго не вірила. Але, коли мені зателефонував уже сам Андрій і ми сорок хвилин просто мовчали в трубки і ревли, потім я сказала: «Їду!» – хоча на годиннику було 10 вечора. А він сказав: «Почекай хоча б до завтра!».

І наступного дня я вже летіла до нього, серце підказувало, що це він, мені достатньо було подивитися в його очі, такі ж блакитні, як у мене і у Слави… Ось уже 4 місяці вони разом, в маленькій Аллиній квартирці, де Андрію відгороджений куточок за ширмою, щоб він міг займатися: читати цілими днями все, що не встиг в дитячому будинку – «Капітанську дочку» і «Біле ікло». Зняли недієздатність і опіку через суд. Знайшли на сайті знайомств анкету батька, закрійника шкір з сонячної країни. Зізвонились. Він був щасливий: у 58 років години його життя були заведені заново… У грудні він прилітав в Нальчик.

– І вже в аеропорту, втупившись у його комір, я зрозуміла, що Слава приїхав не просто так, не тільки до сина – але і до мене…

– А я настільки оторопів, що ось тепер у мене є ще й батько, що в той момент навіть не зміг підняти рук, щоб його обійняти…

– По Божому промислу все повернулося на круги своя, ми знову там, звідки починали, – оживає монітор, і з Беер-Шеви доноситься голос Слави. – Бог дав нам цю дитину, і це щастя! Тепер наші долі знову з’єдналися – вже до кінця…

Вони збирають документи – через пару місяців сім’я відлітає – відтепер і назавжди – в Ізраїль, де Слава вже знайшов лікарів для Андрія. Вони полетять над дитячим будинком і інтернатом, «пекла», звідки Андрій дивом вийшов людиною. Над пологовим будинком, де понівечили не одну долю. Над маленькою квартирою, в якій ось уже 4 місяці б’ються два з’єднаних серця. І над засніженим вічним Ельбрусом, «щоб вже на новій землі в чоботах-скороходах наганяти пропущене життя». У них ще є час.