УКРАЇНА LIVE

– Бабцю, я сьогодні отримала аж дві п’ятірки! – крикнула Аня вбігаючи в квартиру.

Бабуся сиділа на дивані і плакала, а поруч з нею сусідка тітка Марія.

– Чому ти плачеш? -Запитала дівчинка, – З мамою щось?

Бабуся глибоко зітхнула, витерла сльози, обняла свою внучку і сказала:

– Мами більше немає. Мама наша полетіла високо високо. Вона тепер зверху буде дивитися на тебе.

Мама Ані дуже довго хвоpіла і завжди заспокоювала дочку, що все пройде, і все буде добре. Але на жаль, хвоpоба взяла своє. Після похopoну мами, бабуся почала сильно здавати і незабаром злягла, дівчинці довелося доглядати за нею, більше родичів у них не було, батька свого вона ніколи не бачила, а мама ніколи про нього не розповідала …

– Бабусю, як ти себе сьогодні почуваєш? – запитала Аня йдучи вранці до школи, – у мене сьогодні 4 уроки, я прийду швидко, ти не переживай, я зараз піду до тітки Марії попрошу, щоб вона до тебе сьогодні зайшла. І вибігла з квартири.

Сьогодні Анютка як ніколи поспішала зі школи, ноги самі бігли. Коли вона була вже біля будинку, то побачила біля під’їзду розгублену сусідку, вона погладила дівчинку по голові і сказала:

– Анюта, бабусю забрали в лiкарню, але ти не переживай, у мене поживеш, місце знайдемо. Ось побачиш вона швидко одужає.

Так дівчинка опинилася у великій родині. У Тітки Марії було троє синів, дочка і кіт Мурзик. Всі діти були раді появі Ані. Особливо кіт, він постійно сидів у неї на колінах і співав свої пісні, чекав і зустрічав її зі школи.

Через два тижні бабусі не стало. Тітка Марія намагалася удочерити дівчинку, але їй відмовили, що і зрозуміло було, своїх четверо дітей, до того ж вона одна їх виховувала.

– Що ж нам робити, Анюточко, як бути, адже заберуть тебе в інтернат, а ми вже так звикли всі до тебе, а Мурзик найбільше.

І тітка Марія згадала про свою молодшу двоюрідну сестру Олену, яка жила в іншому місті, працювала в адміністрації, але у неї з чоловіком не було дітей і вони завжди мріяли про дитину. Подзвонила їй, та не довго думаючи на наступний день приїхала.

Кілька тижнів пішло на оформлення документів. Аня плакала, коли їхала з рідного дому, тут залишалося все, що вона любила і цінувала.

Приїхавши в свій новий будинок, Аня з початку трохи переживала, думала, як вона буде жити в таких хоромах. Квартира була великою, всі меблі білі, навіть кухонний гарнітур був блискуче білого кольору. Але Тітка Олена з дядьком Михайлом виявилися дуже турботливими і милими людьми, вони прийняли Аню як свою рідну дочку, душі в ній не чули.

Одного ранку в двері подзвонили, тітка Олена відкрила двері, на порозі стояв чоловік, представився Віталієм і сказав, що він батько Анюти.

Віталій довго розмовляв, він приїхав здалеку, що б забрати доньку до себе. Але Тітка Олена з дядьком Михайлом звичайно були проти, вони дуже звикли до неї, полюбили і не уявляли без неї життя. тоді Віталій вирішив сам поговорити з нею.

– Аню, поїхали зі мною. Я живу один у мене є квартира, правда вона не така велика як ця, але житло все ж є. Я недавно тільки дізнався, що мами і бабусі не стало і ти залишилася одна. Ось зважився і приїхав за тобою.

– А де ти раніше був, коли мама хвоpіла, коли бабуся захвоpіла, коли я залишилася зовсім одна, мене хотіли віддати в інтернат, але сталося диво і я потрапила в сім’ю. Я не можу кинути моїх найдорожчих людей. Вони мені дали все, я дуже вдячна, що вони є у мене. Чому мовчиш? ну скажи хоч що-небудь. Якщо б ти мене любив і я була потрібна тобі, ти мене знайшов, набагато раніше. А зараз я не зраджу їх. Вони – моє життя.

Віталій нічого не зміг сказати на своє виправдання, так, він винен, що кинув дружину і дитину. Плїхал і забув про їх існування, що не допомагав і не брав участі у вихованні доньки. Він опустив голову і не міг дивитися в дочці в очі. Так хотілося обійняти її, поцілувати і ніколи не розлучатися, в цьому житті у нього не було нікого ріднішого крім неї.

Він залишив свою адресу і телефон, і поїхав. Але в душі десь глибоко таїлася надія, що коли-небудь його дочка простить його, приїде, обійме і скаже: «Тату, я дуже скучила за тобою…»