УКРАЇНА LIVE

Волинянка дочекалась 24 внуків та 10 правнуків

Яке ж то щастя було для Марії Бурко з Велимча Ратнівського району, коли з різних куточків України та з-за кордону приїхали мало що не всі діти, внуки, правнуки – було їх 43! Зібралась велика дружна родина. Приїздять діти часто, та у такому складі останній раз були дев’ять років тому на «золотому» весіллі батьків.

Бідувала сиротою

Батько Марії Данило Дарчик не повернувся з фронту. Вона його ніколи не бачила. Їй було лише п’ять місяців, як пішов на війну. Велимченці розповідали, що загинув він під час переправи через річку Одер. Залишилась сім’я ще й без хати – «німецький літак спалив». Пішли з матір’ю до діда, у якого була друга сім’я, але там їм не дуже зраділи. Одразу стали виряджати молоду вдову заміж. Підшукали їй чоловіка, який переховувався, аби не йти на війну. Олена дорогою на розпис двічі втікала, а батько за це з хати виганяв. Коли стала законною дружиною Семена, батько допоміг лісу на хату заготовити. Згодом Семена засудили за зв’язок з УПА на 10 років Сибіру, звідки він не повернувся.

– І нас з мамою хотіли вислати, – пригадує Марія Бурко. – Та сільський голова заступився, сказав, що батько дитини на фронті загинув. Мамі порадили розлучитися із Семеном і прізвище змінити. А потім мама народила від сільського голови сина. Та він ніколи навіть не цікавився, як ми живемо, як його дитина. Пам’ятаю, його жінка до нас навідувалась, приносила щось поїсти, крупу. Видно, добре серце мала…

Важко жилося сироті Марії. Зимою в хаті дубли, кружка примерзала до лавки. Ще малою і яйця на базар носила, і санчатами возила дрова, ходила з торбою по селу, на полях збирала колоски, а мама варила кутю…

– А як у школу пішла, ноги відмерзали у гумашах резинових, що якийсь дядько зробив. Мама зав’язувала їх і відправляла до школи. Поки прийду, вже мокрі. Вчителька разом зі мною плакала: ноги мені нагріє, розітре біля груби, а потім знову ті гумаші замотає… Яка ж то я щаслива була, коли у мене черевики з’явилися, їх давали сиротам. Вчителька «відвоювала» для мене. Як я їх гляділа!.. – пригадує Марія Данилівна.

Марії тільки 17 виповнилося, як вийшла заміж. Степан на 10 років старшим був за неї. І пішли діти одне за одним, мало не щороку народжувала. Важким життя було до заміжжя і у шлюбі нелегким.

У колгосп брала малюків: старших вела, менших на плечах несла

Степан то на сезонні заробітки їздив, бо ж купили хату, то у селі в будівельній бригаді працював – постійно на роботі, а з дітьми і по господарству все Марія сама. І в колгосп ходила жінка: одних малюків вела за собою, інших несла на плечах. Тоді ж ніякої відпустки по догляду за ними не було. То вже потім, коли діти попідростали, то допомагали мамі і льон брати, аж до мозолів, і вдома господарювати…

Марія Данилівна з чоловіком виростили дев’ять синів та доньок. Тішать жінку 24 внуки та 10 правнуків, зяті, невістки.

Чоловік помер, тож нині жінка живе разом із сином Володимиром та його сім’єю. У нього п’ятеро дітей, найбільше з усіх. Четверо дітей Марії Бурко мешкають у Ратному, найстарша дочка – у Ковелі, інша – у Києві. Двоє дітей жили у Львові, та нині вони за кордоном: син у Португалії, дочка в Італії. Коли приїжджають, тоді до мами з’їжджаються й інші нащадки, щоб побачитися, поговорити, маму обняти…

– Тепер добре живеться, – тішиться жінка. – І газ у хаті, і вода – холодна та тепла, і їсти є що, і одягтися… То не те, що колись.

Марія Данилівна, скільки себе пам’ятає, стільки й топче стежину до Божого храму. Каже, що тільки віра й допомогла вижити. А нині не стихає її молитва за дітей, внуків, правнуків, які також щиро вірять у Бога.