УКРАЇНА LIVE

Автобус курс узяв на Україну,
Позаду Рим та десять довгих літ
І тихий щем прийшов до серця Ніни,
Вона кидає цей назавжди світ.

Світ у якому ти чужа людина,

Загорнута в буденну сіру суть,

Що створена для праці, мов машина,

Якою нечистоти всі шкребуть.

За двадцять років — стільки пережито,

Скільки страждань, самотності та мук,

Чужа земля просіяла, мов сито,

Мільйони українських вільних рук.

О скільки ж тих жінок із України!

Поїхали кудись в чужі краї

І гнуть в труді свої тендітні спини,

І плачуть нишком сестроньки мої.

А вдома злидні і навчання в діток

Та безробітний п’яний чоловік,

Який ревнує й біситься від пліток,

Немов в дружини гульки цілий рік.

А Ніну чоловік вже й не чекає,

Бо зрадив і з сусідкою живе,

Життя екзамен вірності складає

І новим руслом інколи пливе.

Ось так і в Ніни; виросли вже діти,

За гроші мами випурхнули в світ

Та не зросли у серці диво-квіти,

Залишилась сама — на схилі літ.

В дітей своя сім’я, своя родина,

А мама стала якось в стороні

Погостювала трішки в доньки й сина

І знову у самотності всі дні.

Та ніби діти й поважають маму,

Онуки тішать інколи до сліз,

Але ж душа болить, співає драму,

І тягне в самоті родинний віз.

В дітей проблеми, знову треба гроші,

І так без міри та логічного кінця.

А в мами від думок напали воші,

Бо діти бачать в ній — лиш гаманця.

Великі гроші, наче сильний вітер,

Розвіяв всі родинні почуття

І ніби вивів із колючих літер,

Заробітчанську формулу життя.

Дочка жалілась, внуків треба вчити,

А син нову машину вщент розбив.

Самі не хочуть заробляти діти,

А все чекають від матусі див.

Та роки вже не ті, не ті вже рухи,

Болить спина, упав страшенно зір,

Болячки налетіли, наче мухи,

А діти обминають мамин двір.

Поплакалась в подушку, підвелася,

Підлікувалась трішки й на весні,

У Рим далекий знову подалася,

Щоб вчити внуків в рідній стороні.

Знайшла роботу, доглядає жінку

І знов сама, і на чужій землі,

Свою пусту залишила хатинку

І заповіт в шкатулці на столі.

Ой як же важко жити без родини!

Без співу українських солов’їв,

Без квіту вишень, яблунь та калини

І без повітря з лісу та ланів.

На Україну птахи полетіли,

Гніздо лелека мостить на вербі,

А Ніну думи, як джмелі обсіли,

І кожний день прожитий у журбі.

Пече нестерпно в серці ностальгія,

Буравить дірки в серці, мов свердлом,

І вмить інсульт пронісся, як стихія,

Здвигнув все тіло наче бурелом.

Лікарня,ліжко, боргові рахунки,

Одним-одна в візку на чужині,

Такі життя зробило подарунки,

А діти не спішать до мами. Ні.

Усе життя для них трудилась в поті,

Поневірялась по чужих світах

І ось тепер, як кажуть «цирк на дроті»

Нікому непотрібна і в боргах.

Минали довгі дні й безсонні ночі,

В притулку для безпомічних калік.

Та якось серед дня, підвела очі,

Стояв Василь, колишній чоловік.

Прийшов. Від нього помочі не ждала,

Бо ж у розводі вже сімнадцять літ

Та на душі чомусь так легко стало,

І посвітлішав в цю хвилину світ.

Він вже не пив, звільнився від сусідки,

Жив одиноко в батьківськім гнізді

І їздив десь в Москву на заробітки

Та сумував за Ніною в труді.

Щодня корив себе за п’яну зраду,

Стояла Ніна в серці, як стіна,

Не обійти ні спереду, ні ззаду,

Жінок багато та в душі одна.

Десятки раз хотів поговорити,

Шукав нагоду та потрібну мить,

Але не зміг вершину підкорити,

Бо певен був, що Ніна не простить.

Коли ж дізнався, що вона в візочку,

В далекім краї десь на чужині,

Зібрав валізу і в потрібну точку

Помчав, як той метелик на вогні.

— Прости мене й збираймося додому —

Сказав Василь прості такі слова,

Узяв за руки, пригорнув потому

І цілував мов в юності бува.

І так затишно стало в цю хвилину

В цих дужих чоловікових руках.

Згадала хату-пустку й Україну,

І заридала, мов підбитий птах.

Любов і сльози, зустріч і розлука

Тугим канатом в долю заплелись,

Старе кохання поверталось в муках,

Василь і Ніна міцно обнялись.

Ніхто з них вже не стримував емоцій,

Тіла палали, душі і серця,

Весь персонал пустив сльозу на оці

Від смаку переможного кінця.

Їх непривітно стріла Україна,

Холодний дощ розчісував чоло,

Сільська дорога в ямах по коліна,

І ось воно ріднесеньке село.

Півроку пролетіло наче днина,

По новому для них відкрився світ.

На грудях в Василя ридала Ніна,

Бо в п’ятдесят округлився живіт.

Вона в візочку, в зрілім віці діти,

Красуня внучка вже на виданні.

Ну як їй бути, як це пережити,

Як подолати ці тривожні дні?

Наважилась прийняти виклик долі,

Ну не вбивати ж їй дитя своє!

Зібрала всі свої остатки волі,

Хай буде так, як вже Господь дає.

Параліч став відходити від тіла,

Нове життя творило чудеса

І темну смугу вмить накрила біла,

Мінливий світ і в тім його краса.

Родився хлопчик, нарекли Богданом,

Василь радів, допомагав як міг.

Життя котилось, мов за Божим планом,

Лунав в хатині знов дитячий сміх.

Хоч кажуть двічі в річечку не входять,

Є тисячі доріг до забуття

Та Ніна з Василем таки доводять

Любов — найкраща формула життя!